Він телеграфував докторові Джеймсу, щоб той зустрів його на пристані, і негайно отримав наступну відповідь: «Ласкаво просимо до Нью-Йорка. Зустріну. Ваш Джефф із Монте-Карло». Це послання розсмішило Ковпервуда, і в цю ніч він спав спокійно. Лише перед сном він узяв папір і чорнило та написав телеграму Береніс, що їхала на пароплаві «Король Гокон» під іменем Кетрін Трент: «Ми лише день, як розсталися, а мені здається десять років. Спокійної ночі, моя розумнице, одна думка, що ти поруч, приносить мені розраду».
У неділю вранці Ковпервуд, прокинувшись, відчув себе значно гірше, ніж напередодні. І коли він одягся за допомогою свого лакея, то був уже зовсім знесилений; тож довелося знову лягти в ліжко на весь день. Спочатку його супутники — Джеймісон, його помічник містер Гартлі і лакей Фредериксон, — думали, що Ковпервуд просто відпочиває, і зовсім не тривожилися. Але ближче до вечора він попросив Джеймісона викликати судового лікаря, бо відчув себе вже зовсім зле. Доктор Кемден після огляду вирішив, що перед ним справді хворий з температурою 39,7, і порадив сповістити його особистого лікаря, який мав зустрічати пароплав з каретою «швидкої допомоги».
Почувши це, Джеймісон на власний страх і ризик телеграфував Ейлін, що її чоловік дуже хворий і що його треба буде відвезти з пароплава каретою «швидкої допомоги», і просив вказівок — як бути далі. Ейлін негайно відповіла, що будинок містера Ковпервуда зараз перебудовується, розширюється картинна галерея, усюди надзвичайний шум і безладдя, а тому найрозумніше — відвезти містера Ковпервуда до готелю «Волдорф-Асторія», де можна буде забезпечити йому належний догляд і де йому безсумнівно буде зручніше.
Після того як доктор Кемден полегшив стан Ковпервуда за допомогою морфія, Джеймісон повідомив йому зміст телеграми Ейлін.
— Так, це буде краще, — слабким голосом погодився Ковпервуд, — замовте для мене номер.
Усі його плани були зруйновані, і про що б він не думав — усе викликало в ньому почуття безмежної утоми. Що буде з його будинком! З картинною галереєю! З лікарнею, яку він збирався побудувати! І ще ж треба було повернутися до Лондона і до будівництва метрополітену! Раптом він відчув, що більше не хоче думати ні про що і ні про кого, крім Береніс.
Так він пролежав до ранку, коли пароплав увійшов у нью-йоркський порт і став пришвартовуватися. Навколо знявся галас, гуркіт, усе прийшло у рух, і Ковпервуд зрозумів, що вони прибувають.
Тим часом доктор Джеймс, найнявши лоцманський човен, під’їхав до борту «Імператриці», що все ще стояла на далекому рейді, і після розмови з доктором Кемденом і Джеймісоном про подальші плани, відправився в каюту Ковпервуда.
— Вітаю, Френку! Це я — Джефф! — проголосив він. — То як ви себе почуваєте? Я думаю, це все одразу пройде, як тільки я дам вам потрібні ліки. Але насамперед вам не слід ні про що тривожитися. Просто залиште все мені, вашому старому приятелеві часів Монте-Карло.
— Я знав, що якщо ви прийдете, Джеффе, — слабким голосом сказав Ковпервуд, — усе буде гаразд.
І він тепло потиснув руку лікаря.
— Ми вирішили перевезти вас до «Волдорфа» у кареті «швидкої допомоги», — продовжував Джеймс. — Адже ви не заперечуєте? Так справді буде краще, вам буде набагато легше перенести переїзд, от побачите.
— Гаразд, я не заперечую, — відповів Ковпервуд. — Тільки зробіть так, щоб мене не чіпали репортери, принаймні поки я не влаштуюся в готелі. Я не певен, що Джеймісон зуміє впоратися з ними.
— Довіртеся мені, Френку. Я про все подбаю. Для вас зараз головне — лежати і мовчати, поки я не прийду пізніше і ми поговоримо. А зараз піду займуся справами.
У цю хвилину до каюти ввійшов Джеймісон.
— Ходімо, Джеймісон, — сказав Джеймс. — Насамперед нам треба побачити капітана.
І вони разом вийшли з каюти.
За три чверті години кареті «швидкої допомоги», що очікувала неподалік від порту, було дозволено дати задній хід і під’їхати до виходу № 4, де було так безлюдно, немов усі вже зійшли на берег і на кораблі не залишилося жодного пасажира. Два санітари з полотняними ношами пройшли за Джеймісоном до каюти Ковпервуда й перенесли його до карети. Дверцята зачинилися, водій подзвонив у гонг, і автомобіль рушив; у цей час поміж репортерами, що стояли купкою поблизу, пролунали здивовані вигуки:
— Ти щось розумієш? Цього разу нас перехитрили! Хто це був?