— Так, Френку, я все зроблю, як ти говориш. Якщо ти віриш йому, то і я, звичайно, також.
— Наступна річ, — продовжував Ковпервуд, — в моєму заповіті є особливі пункти, які слід виконати, коли всі спадкоємці одержать свою частку. Насамперед, треба довести до кінця перебудову моєї картинної галереї й подбати про її збереження. Я хотів би, щоб наш будинок став музеєм, відкритим для публіки. Я залишаю досить грошей на його утримання, і ти повинна будеш стежити за тим, щоб він завжди був у порядку. Насправді, Ейлін, ти навряд чи розумієш, як багато значив для мене цей будинок. Скільки великих задумів, яким я віддав своє життя, народилося в ньому. Коли я будував його, купував для нього картини і статуї, я намагався внести в моє і твоє життя красу, що не має нічого спільного з міською суєтою і бізнесом.
Слухаючи Ковпервуда, Ейлін, мабуть, уперше хоча б почасти зрозуміла, як багато все це для нього значило, і знову пообіцяла виконати в точності всі його побажання.
— Ще одне, — продовжував він. — Ти знаєш, я вже давно хотів побудувати лікарню. Для неї зовсім не обов’язково купувати розкішну ділянку. У заповіті я пропоную доволі зручне місце в Бронксі. Це буде лікарня для бідних, а не для людей з грошима, що можуть собі дозволити звернутися до інших закладів, — і нехай до неї приймають усіх, незалежно від раси, віросповідання або кольори шкіри.
Він трошки помовчав, і Ейлін також продовжувала мовчати.
— І ще одне, Ейлін. Я не казав тобі про це раніше, тому що не знав, як ти до цього поставишся. Я почав будувати склеп на Грінвудському цвинтарі, він уже майже готовий, — це відмінна копія давньогрецької гробниці. Він містить два бронзові саркофаги — один для мене, а другий для тебе, якщо ти захочеш, щоб тебе там поховали.
Тут вона мимоволі здригнулася: здавалося, він говорив про свою близьку смерть так само спокійно і практично, як про свої справи.
— Ти кажеш, на Грінвудському цвинтарі? — запитала вона.
— Так, — урочисто відповів Ковпервуд.
— И він уже майже готовий?
— Майже готовий, тож мене можна буде поховати там, якщо я помру найближчим часом.
— Справді, Френку, ти найдивніша людина в світі! Тільки подумати: будувати склеп для самого себе, — і для мене, — невже ти впевнений, що не виживеш...
— Але ж цей склеп простоїть тисячу років, Ейлін, — сказав Ковпервуд, трохи підвищивши голос. — Адже ми всі колись умремо, і ти можеш залишатися після смерті поруч зі мною, — зрозуміло, якщо ти не проти.
Вона не відповіла.
— Ну от і все, — закінчив він, — по-моєму, нас обох повинні поховати в цьому склепі, якщо уже він для того побудований. Однак, якщо ти не хочеш...
Але отут Ейлін перервала його.
— Ох, Френку, не будемо зараз про це говорити. Якщо ти хочеш, щоб мене там поховали, так і буде, ти ж знаєш... — І в її голосі було чутно, що вона ледь стримує ридання.
Але в цей момент двері відчинилися, і доктор Джеймс сказав, що хворому не слід так багато розмовляти; вона може відвідати його й іншим разом, тільки треба буде спершу подзвонити. Ейлін, що сиділа біля ліжка Ковпервуда, піднялася, взяла його за руку і сказала:
— Завтра я знову прийду, Френку, хоч ненадовго. І якщо я можу щось для тебе зробити, попроси доктора Джеймса подзвонити мені. Але ти мусиш одужати, Френку. Ти повинен у це вірити. Адже ти ще стільки хочеш зробити. Постарайся...
— Ну гаразд, гаразд, люба, я старатимусь, — відповів Ковпервуд і, помахавши їй рукою, додав: — До завтра!
Ейлін повернулася й вийшла в коридор. Прямуючи до ліфтів і з сумом думаючи про свою розмову з Ковпервудом, вона помітила жінку, що виходила з ліфта. Ейлін придивилася до неї і раптом на свій подив зрозуміла, що це була Береніс. Кілька секунд обидві стояли нерухомо, потім Береніс перетнула хол, відчинила двері й зникла на сходах, що вели на нижній поверх. Ейлін, усе ще в заціпенінні повернула було назад, до номера Ковпервуда, але раптом передумала й попрямувала назад до ліфтів. Але, зробивши декілька кроків, зупинилася й завмерла на місці. Береніс! Отже, вона в Нью-Йорку, і, мабуть, це Ковпервуд її викликав. Так, звісно! І навіть зараз він прикидається, що вмирає. Чи є межа віроломству цієї людини? І він ще просив її прийти завтра! І щось там казав про склеп, де вона буде похована поруч із ним! З ним! Ні, досить! Більше ніколи і ні за що вона не хоче його бачити, — нехай її викликатимуть хоч тисячу разів на день! Вона накаже слугам не відповідати на дзвінки, якщо буде дзвонити її чоловік, або цей його спільник — доктор Джеймс, або будь-хто від них!