— О, як чудово! — вигукнула Береніс. — Я буду так рада зробити все, що зможу, аби допомогти йому, — все, що в моїх силах! Адже, докторе, він повинен жити! Він повинен одужати, аби здійснити все, що задумав! І ми повинні допомогти йому.
— Я вам дуже вдячний за це. Я знаю, він гаряче любить вас, — сказав Джеймс. — і йому, безсумнівно, стане набагато краще з вашим доглядом.
— Що ви, докторе! Це я глибоко вдячна вам! — вигукнула Береніс, узявши його руки у свої і міцно потиснувши їх.
Розділ 69
Спроба Ковпервуда прояснити для Ейлін значення багатства, що належатиме їй після його смерті, і необхідність уміння практично розбиратися в проблемах, з якими вона, імовірно, стикнеться як його душоприказниця, замість того, щоб зустріти чуйність і розуміння, лишила в нього відчуття марності всіх зусиль. Він не міг не бачити, що вона не усвідомлює, як важливо все це для нього, і зрештою для неї самої. Адже вона зовсім не вміє розбиратися в характерах і намірах людей, і якщо його не стане, немає ніякої гарантії того, що його бажання й задуми, викладені в заповіті, будуть здійснені. І ця думка, замість того щоб зміцнити в ньому прагнення жити, по-справжньому засмутила його, так що він відчув не тільки втому, але й сумнів щодо сенсу життя як такого.
Адже як дивно, що вони прожили разом більше тридцяти років — і майже безупинно сварилися! Спочатку, коли Ейлін було сімнадцять, а йому двадцять сім, він захоплювався нею і був закоханий без пам’яті; набагато пізніше він виявив, що врода і фізичне здоров’я приховували відсутність такту і чуйності: вона не розуміла, не цінувала ні його здібностей, ні становища у фінансовому світі, але водночас уважала, що він — її невід’ємна власність і не сміє навіть глянути на когось, крім неї. І однак, попри всі бурі, що виникали щоразу, коли він хоч трохи захоплювався кимось іншим, вони як і раніше разом, і Ейлін після стількох років так само погано розуміє його, так само мало цінує ті якості, які поступово привели його до нинішнього багатства.
І от він, нарешті, зустрів жінку, яка завдяки своєму характеру, темпераменту повернула йому відчуття цінності життя. Він знайшов Береніс, а вона знайшла його. Вони допомогли одне одному зрозуміти самих себе. Її чудодійна любов відчувалася в її голосі, в її очах, словах, дотику її рук. От вона схиляється до нього, і він чує:
— Любий мій! Коханий! Наша любов не на один день, вона навіки. Вона житиме в тобі, де б ти не був, а твоя житиме в мені. Ми не забудемо цього. Відпочивай, любий, не тривожся ні про що.
Саме в цей момент плин його думок перервала Береніс, — вона ввійшла до нього в білому одязі сестри милосердя. Почувши знайомий голос, він здригнувся й почав вдивлятися в неї, наче не зовсім розуміючи, кого він бачить. Цей костюм так вдало відтіняв її надзвичайну красу. Із зусиллям він підняв голову й, долаючи слабкість, вигукнув:
— Це ти! Афродіта! Богиня морська! Бездоганна!
Вона нахилилася й поцілувала його.
— Богиня! — прошептав він. — Яке в тебе золоте волосся! Які сині очі! — І, стиснувши її руку, він притяг її до себе. — Ти тепер зі мною, моя! Так ти вабила мене тоді, у Тессалоніках біля блакитного Егейського моря!
— Френку, Френку! Якби я могла бути твоєю богинею завжди!
Вона зрозуміла, що він марить, і намагалася заспокоїти його.
— Ця посмішка, — продовжував Ковпервуд. — Посміхнися мені ще раз. Це наче промінь сонця. Потримай мої руки у своїх, моя Афродіто!
Береніс присіла на край постелі і тихо заплакала.
— Афродіто, не залишай мене! Ти так потрібна мені! — І він рвучко припав до неї.
У цю хвилину ввійшов доктор Джеймс і, помітивши, у якому стані Ковпервуд, негайно підійшов до нього. Потім, повернувшись до Береніс і оглянувши її, він сказав:
— Ви повинні пишатися, дорога! Такий гігант салютує вам. Але залишіть нас удвох на пару хвилин. Мені потрібно відновити його сили. Ми не дамо йому вмерти.
Вона вийшла з кімнати, а доктор тим часом дав хворому ліки для відновлення сил. За кілька хвилин Ковпервуд перестав марити й отямився.
— Де Береніс? — запитав він.
— Вона скоро прийде, Френку, тільки найкраще для вас зараз — відпочинок і спокій, — сказав Джеймс.
Однак Береніс, почувши, що хворий кличе її, увійшла й чекаючи присіла на низенький стільчик біля його ліжка. Трохи згодом він відкрив очі і заговорив.
— Знаєш, Береніс, — сказав він, наче продовжуючи перервану розмову, — дуже важливо зберегти особняк як він є, як сховище для моїх картин і скульптур.