Так у нічній тиші, без парадних церемоній похоронна процесія з тілом Френка Алджернона Ковпервуда знову поєднала його з Ейлін у їхньому власному будинку.
Розділ 71
Ніякі тривожні думи й сновидіння стосовно того, що відбувалося вночі в будинку, не турбували Ейлін, доки ранкове світло не розбудило її. Хоча зазвичай вона любила не поспішати вставати з ліжка, але зараз, почувши шум, наче щось важке впало на підлогу на балконі внизу, і побоюючись за дорогоцінну грецьку статую, яку Френк купив зовсім недавно, вона встала і зійшла по сходах, що вели на балкон. Огледівшись, вона минула великі подвійні двері, що ведуть до зали, і направилася прямо до нової статуї, але та виявилася цілою і неушкодженою.
Одначе, коли Ейлін повернула назад, то наблизившись знову до дверей зали, вона здригнулася, уздрівши посередині величезної зали великий довгий ящик, увесь задрапірований чорним. Холодне тремтіння пройшло по тілу Ейлін, і якийсь час вона стояла, не в змозі поворухнутися. Потім повернулася, наче хотіла втекти, але зупинилася, повільно підійшла до дверей і застигла на порозі, здивована і навіть злякана. Труна! Господи! Ковпервуд! Її чоловік! Холодний труп! Він усе-таки прийшов до неї, хоча вона відмовилася прийти до нього, коли він був живий!
Непевними кроками, сповнена каяття, вона підійшла подивитися на його холодне, сковане смертю тіло. Яке високе чоло! Яка шляхетна, гарна голова! Хвилясте каштанове волосся, досі не посивіле! Ці владні риси, що так добре їй знайомі! Увесь його вигляд говорить про силу, розум, геній, що весь світ безперечно визнав за ним вже на самому початку! А вона відмовилася прийти до нього! Ейлін заціпеніло стояла — жалкуючи про щось — про його помилки, про свої. А ці безконечні, несамовиті сварки, що точилися між ними. І все-таки — ось він тут, нарешті вдома! Удома!
Але раптом її охопив гнів: дивно, загадково, врешті він опинився тут всупереч її волі? Хто і як приніс його сюди? Коли? Адже тільки напередодні ввечері вона наказала слугам замкнути всі двері. І одначе він тут! Зрозуміло, його, а не її друзі й слуги об’єдналися, щоб зробити це для нього. А тепер, звичайно, усі розраховують, що вона змінить своє ставлення, а відтак він буде похований з пошаною, як і личить видатній людині. Іншими словами, перемога залишиться за ним. Усі думатимуть, що вона змінила свою думку й примирилася з його самовільним, розкутим життям. Але ж ні, ніколи вона цього не допустить! До останньої хвилини терпіти приниження й образи? Нізащо! Але навіть зараз, всупереч її гнівному виклику, ось він лежить тут, перед нею! І поки вона дивилася на нього, позаду пролунали кроки. Вона обернулася. До неї наблизився дворецький Карр з листом у руці і сказав:
— Мадам, це щойно принесли для вас.
Ейлін спочатку зробила жест, наче наказуючи йому піти, але не встиг дворецький повернутися, як вона вигукнула:
— Дайте сюди!
І, розірвавши конверт, вона прочитала:
«Ейлін, я вмираю. Коли ці рядки дійдуть до тебе, мене вже не буде. Я знаю все, в чому я перед тобою завинив, і все, у чому ти мене обвинувачуєш, і у всьому виню тільки себе. Але я не можу забути ту Ейлін, яка допомогла мені пережити дні мого ув’язнення у Філадельфії. Утім, це не допоможе мені зараз, ані тобі, якщо я скажу, що мені шкода. Але чомусь я відчуваю, що в глибині душі ти все вибачиш мені, коли мене не стане. І також мене втішає те, що ти не будеш бідувати. Ти знаєш, я все для цього зробив. Отже, прощавай, Ейлін! Більше твій Френк тебе не засмутить — більше ніколи!»
Прочитавши ці останні слова, Ейлін підійшла до труни, взяла руки Ковпервуда у свої й поцілувала. Вона ще постояла трохи, вдивляючись в його обличчя, потім повернулася й пішла геть.
За кілька годин Карр, якого через Джеймісона та інших засипали питаннями про похорон, змушений був звернутися до Ейлін за розпорядженнями. Бажаючих бути присутнім на церемонії було так багато, що Карру довелося скласти для Ейлін список, який вийшов дуже довгим, так що Ейлін врешті сказала:
— Нехай приходять! Шкоди від цього вже не буде! Нехай містер Джеймісон і діти містера Ковпервуда влаштують усе, як вважають потрібним. Я залишатимуся в себе в кімнаті — мені недобре, тож я нічим не можу їм допомогти.
— Але, місіс Ковпервуд, чи не ви хотіли б запросити священика для надмогильної промови? — запитав Карр. Цю думку йому підказав доктор Джеймс, але вона була до вподоби релігійному Карру.
— Ах, так, покличте когось. Це не зашкодить, — сказала Ейлін; у цю хвилину їй згадалися її батьки, люди украй релігійні. — Але нехай кількість присутніх на панахиді буде обмежена — п’ятдесят людей, не більше...