Після цього Карр негайно повідомив Джеймісона, а також сина й дочку Ковпервуда, що вони можуть влаштувати, як уважають потрібним. Почувши це, доктор Джеймс зітхнув із полегшенням і поспішив сповістити про майбутню церемонію численних знайомих і шанувальників Ковпервуда.
Розділ 72
Того самого дня і наступного ранку до особняка Ковпервуда на П’ятій авеню приїжджали чимало друзів покійного, і ті з них, хто потрапив до списку Бакнера Карра, допускалися до труни, що стояла в просторій залі на другому поверсі. Натомість іншим пропонували відвідати церемонію похорону, яка мала відбутися наступного дня о другій годині на Грінвудському цвинтарі.
Тим часом син і дочка Ковпервуда відвідали Ейлін і домовилися з нею, що вони поїдуть усі разом у першій кареті, одразу ж за труною. Усі нью-йоркські газети гучно сповістили про передчасну, як то кажуть, смерть Френка Алджернона Ковпервуда, який лише півтора місяця тому повернувся до Нью-Йорка. Оскільки покійний мав дуже багато друзів і знайомих, писали газети, на похороні будуть присутні лише найближчі друзі родини, що, втім, не завадило величезній кількості людей прийти на цвинтар.
Отже, наступного дня опівдні похоронна процесія почала формуватися перед особняком Ковпервуда. Групи людей збиралися на сусідніх вулицях, щоб подивитися на це видовище. Одразу за катафалком їхала карета, у якій сиділи Ейлін, Френк Ковпервуд-молодший і дочка Ковпервуда Анна Темплтон. А далі, одна за одною, простягнувся ланцюг інших карет, що, повільно проїхавши широкою вулицею, під навислим свинцевим небом, в’їхали у ворота Грінвудського цвинтаря. Широка алея, посипана гравієм і облямована старими гіллястими деревами, за якими виднілися ряди надгробних плит і пам’ятників, піднімалася пологим пагорбом. Приблизно через чверть милі процесія повернула вправо, і за кілька сотень кроків меж високих дерев показалася висока і велична споруда склепа.
Він стояв самотньо — ближче ніж на тридцять футів навколо не було жодного пам’ятника, — північна подоба давньогрецького храму. Чотири витончені колони, близькі до іонічних за стилем, утворювали портик і підтримували правильний трикутник фронтону, без будь-яких прикрас чи релігійних символів. Над дверима, що ведуть у склеп, було ім’я, виведене великими чіткими прямокутними буквами: Френк Алджернон Ковпервуд. На трьох широких гранітних плитах лежали гори квітів, а масивні подвійні бронзові двері були розкриті навстіж чекаючи на іменитого небіжчика. Кожний, хто бачив цей мавзолей уперше, не міг не відчувати, що це визначний мистецький витвір, так він вирізнявся своїм суворим і величним спокоєм серед усього довкілля.
Коли склеп стало повністю видно з вікна карети, Ейлін знову і востаннє оцінила силу і вміння її чоловіка справляти враження на оточуючих. Але, навіть думаючи про це, вона заплющила очі, щоб не бачити цієї гробниці, і спробувала уявити собі Ковпервуда таким, яким вона добре запам’ятала його, коли він стояв перед нею, повний життя, впевнений у собі. Її карета зупинилася, чекаючи, поки катафалк під’їхав до дверей склепу; потім важку бронзову труну підняли і поставили серед квітів, перед кафедрою священика. Після цього всі вийшли з карет і пройшли на майданчик перед склепом, де був натягнутий широкий полотняний тент, під яким на них чекали лави й стільці.
В одній із карет поруч із доктором Джеймсом мовчки сиділа Береніс, спрямувавши нерухомий погляд на склеп, який мав назавжди сховати від неї її коханого. Сліз не було: вона не могла плакати і не плакатиме. Навіщо сперечатися з лавиною, що відняла в неї те, що було сенсом її життя? У всякому разі так вона відчувала і переживала все це. Вона знову й знову повторювала про себе одне слово: «Терпи! Терпи! Терпи!»
Коли всі друзі і родичі сіли, священик єпископальної церкви преподобний Гейворд Креншо зайняв своє місце на кафедрі; почекавши кілька хвилин, поки не стало зовсім тихо, він почав говорити, і слова його були простими і вагомими:
«Я воскресіння і життя, каже Господь; хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре.
Я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадеться, і з тіла свойого я Бога побачу; сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі.
Ми не принесли в світ нічого, то нічого не можемо й винести. Господь дав, і Господь узяв; хай буде ім’я Господа благословенне.