Вона бачила вулиці й дороги, уздовж яких сиділи на землі брудні, обірвані, напівголі люди, з очима, повними розпачу. Деякі просили милостиню для мандрівних святих людей, учнями яких вони були. У деяких місцях жителі дійшли до останньої межі духовного й фізичного зубожіння. В одному селі майже всі мешканці села стали жертвою чуми, але ніхто не прийшов їм на допомогу, залишивши їх помирати. У багатьох сільцях звичайним явищем було те, що у невеличкому приміщенні тулилося по тридцять людей, що, звісно, тягло за собою хвороби і голод. Однак, якщо в їхніх житлах пробивали вікна чи якісь отвори, вони знову їх зашпаровували.
Найстрашнішим суспільним злом видався Береніс жахливий звичай видавати заміж маленьких дівчат. У результаті такого звичаю більшість цих дітей-жінок Індії дійшли до такого фізичного й розумового стану, що ні про яке фізичне здоров’я не йшлося, і їхня рання смерть була для них радше порятунком, ніж нещастям.
Трагічне становище «недоторканних» змусило Береніс зацікавитися походженням цього поняття. Їй розповіли, що коли світлошкірі предки сучасних індусів уперше прийшли до Індії, її населяли темніші і грубіші рисами дравіди, будівники величних храмів на півдні країни. І жерці прибульців зажадали, щоб їхня кров не змішувалася з кров’ю тубільців. Вони оголосили, що дравіди є нечистими, отже, «недоторканними». Тож саме расова ненависть поклала початок «недоторканності».
Але, як розповіли Береніс, Ганді одного разу сказав:
«Недоторканність в Індії, попри весь опір, швидко відмирає. Вона значно зашкодила індійському народові. Адже з “недоторканними” поводяться гірше, ніж з тваринами. Сама їхня тінь нібито опоганює ім’я Бога. Я засуджую недоторканність не менше, ба навіть більше, ніж я засуджую нав’язані нам британські методи керування країною. Існування недоторканних видається мені ще нестерпнішим, ніж британське панування. Якщо індуїзм наполягає на збереженні каст недоторканних, тоді індуїзм мертвий і його більше нема».
Одначе Береніс неодноразово бачила молодих «недоторканних» матерів з малесенькими, кволими дітьми, що завжди тримались на відстані і зі смутком і розпачем дивилися на неї, поки вона розмовляла з якимсь індуським проповідником. І вона не могла не помітити, що деякі з них мали дуже кмітливий вираз обличчя. Одна чи дві з них виглядали так, як виглядали б гарненькі, розумні американські дівчата, якби вони були закинуті, ізольовані від усього навколишнього світу й приречені на життя в бруді й убогості, як їхні індійські сестри. Утім, вона чула, що п’ять мільйонів «недоторканних» позбулися цього прокляття, прийнявши християнство.
Врешті, Береніс довелося бачити стільки жалюгідних, нещасних дітей — ці маленькі виснажені істоти, доведені недоїданням і хворобами до такого стану, що їм уже ніщо не поверне здоров’я. Серце Береніс розривалося від жалості, і раптом їй згадалися запевнення гуру, що божество, Брахман — є все суще і блаженство. Якщо це так, то де ж Він? Ця думка не відпускала Береніс, поки не стала нестерпною, і тоді раптом з’явилася інша думка: потрібно боротися з убогістю й вимиранням цього народу і врятувати його. Хіба не всюдисущий Бог звертається до неї і направляє її, щоб вона прийшла на допомогу цій ранній формі Його самого, доки вона не перетвориться і доки добро не прийде на зміну злу? Береніс усім серцем хотіла цього.
Нарешті, настав час, коли Береніс і її мати, вражені й змучені нескінченним видовищем нещасть і вбогості, вирішили, що їм слід повертатися до Америки, де вони матимуть час і спокій, аби обдумати все побачене і те, як вони можуть допомогти зменшенню кількості нещасних.
І от одного ясного, теплого жовтневого дня вони повернулися додому на пароплаві «Голівел», що йшов прямо з Лісабона до нижньої гавані Нью-Йорка, а далі по річці Гудзон до причалу на Двадцять третій вулиці. Поки пароплав повільно рухався вздовж берега, дивлячись на знайомі силуети нью-йоркських хмарочосів, Береніс думала про разючий контраст з Індією. Тут чисті вулиці, чудові багатоповерхові будинки, могутність, багатство, найвишуканіший комфорт, ситі, добре одягнені люди. Береніс відчувала, що змінилася, але в чому полягала ця зміна, вона ще й сама не розуміла. Вона бачила голод у найжахливішому прояві — і не могла цього забути. Не могла вона забути й вирази деяких облич, особливо дитячих. Що тут можна зробити, і чи можна?