Ще у відділенні був п’ятирічний хлопчик на ім’я Девід, теж сліпий від народження. Йому більще пощастило, оскільки його мати, розумна жінка, ставилася до нього з любов’ю і розумінням, і тому він був значно розвиненішим за Патрицію. Береніс навчила його залізати на дерево і всідатися на верхніх гілках, де він співав пісню «У вечірню годину», погойдуючи головою і піднімаючи своє тонке, чуйне обличчя до сонця, як це зазвичай роблять сліпі діти. Одного разу, крокуючи повз широке вікно, що виходило на дитячий майданчик, доктор Джеймс побачив серед малят Береніс і зупинився подивитися на неї. Він відзначив, яким щастям світилося її обличчя, коли вона займалася дітьми. Він сказав про це міс Слейтер, старшій медсестрі, що саме проходила повз нього. Остання погодилася, додавши, що Береніс перевершила всі очікування і заслуговує беззастережної похвали! У той самий вечір, коли Береніс уже збиралася додому, міс Слейтер і доктор Джеймс сказали їй, що вона досягла чудових успіхів, працюючи з дітьми, і що всі в лікарні дуже цінують і люблять її. Береніс із посмішкою подякувала їм, сказавши, що дуже вдячна за те, що може бути корисною цим обділеним долею дітям!
Однак ідучи додому, до своєї скромної квартири, Береніс мимоволі задумалася про те, якою незначною є її роль у житті величезного світу. Крихта людської доброти в неозорому морі нужди і розпачу! Їй згадалися нещасні голодні діти в Індії, — їхні виснажені обличчя! Яким жорстоким, зневажливим і байдужим є світ стосовно їхнього кричущого становища.
«Що ж таке цей світ? — запитувала вона себе. — Невже мільйони маленьких істот народжуються лише для мук і приниження — щоб померти від нестатку, холоду й голоду?» Правда, нарешті вона стала хоч щось робити, щоб полегшити страждання тих деяких дітей, яким пощастило потрапити до її лікарні. Але що робити з усіма тими тисячами, які не потраплять до лікарні? Що станеться з ними? Усе, що вона зробила, — лише крапля в море. Одна крапля!
Береніс подумки пробігла все своє життя. Вона подумала про Ковпервуда й про ту роль, яку вона відіграла в його житті. Як довго і як завзято він боровся, — а заради чого? Заради багатства, влади, розкоші, впливу, положення в суспільстві? Що ж сталося з усіма цими задумами й бажаннями, що постійно спонукали і гнали вперед Френка Ковпервуда? Як далеко вона відійшла від усього цього, хоч минуло зовсім небагато часу! Як раптово прокинулася вона до суворої реальності життя, відмовившись від власного захищеного, ситого й безтурботного способу життя, який вона, можливо, ніколи не переоцінила б, якби випадок не привів її в далеку Індію, де на кожному кроці перед нею поставали соціальні контрасти, від яких нікуди не втечеш.
Так вперше вона відчула, що зайнялася зоря її духовного пробудження, і тепер вона в змозі бачити речі ясніше. Треба йти далі, рости і здобувати досвід і намагатися досягти справжнього і глибокого розуміння сенсу життя і його духовної мети.