— Судячи з того, що пишуть про містера Ковпервуда, інакше й бути не може, — чарівливо посміхнувшись, підхопив Толліфер. — Бути подругою такої багатогранної людини — це воістину велика справа, місіс Ковпервуд. Далебі, це майже місія.
— Ви цілком праві, — підтвердила Ейлін. — Це майже місія. — І влещена цим визнанням її великої ролі, вона вдячно посміхнулася йому у відповідь.
— Чи не збираєтеся ви провести декілька днів у Парижі? — поцікавився він.
— Так, звісно. Я ще не можу сказати, які плани будуть у мого чоловіка, коли ми приїдемо до Лондона, але сама я думаю поїхати до Парижа, — може статися, на кілька днів.
— А я прямую до Парижа на перегони. Можливо, ми там з вами побачимося. І якщо ви будете там у той же час і не матимете ніяких справ, ми могли б зустрітися й провести вечір.
— Ах, це було б чудово! — Ейлін був так приємний інтерес до себе, що в неї навіть очі заблищали. Адже увага такої чарівної людини, певно, додасть їй ваги й в очах Ковпервуда. — Але ж ви, здається, ще не поговорили з моїм чоловіком. Ходімо до нього.
І в супроводі Толліфера вона попрямувала туди, де стояв Ковпервуд, розмовляючи з капітаном і містером Куртрайтом.
— Послухай, Френку, — весело сказала вона, — от ще один із твоїх шанувальників, — і, звернувшись до Толліфера, додала: — Не можу претендувати на таку саму увагу до себе, містере Толліфер.
Ковпервуд повернувся до Толліфера із самою люб’язною посмішкою й сказав жартівливо:
— Шанувальників ніколи не буває надто багато. А вас, містере Толліфер, очевидно, теж можна вважати одним із учасників нашої весняної міграції на континент?
Ковпервуд тримав себе з такою невимушеністю, що Толліфер, мимоволі наслідуючи його прикладу, посміхнувся й так само жартівливо відповів:
— Так, схоже, що так. У мене багато друзів у Лондоні й у Парижі, а потім я думаю відправитися кудись ближче до моря. Один із моїх приятелів живе в Бретані. — І, повернувшись до Ейлін, він додав: — До речі, вам слід обов’язково побувати у Бретані, місіс Ковпервуд! Це чудесне місце!
— Ну що ж, я не проти, — сказала Ейлін, дивлячись на Ковпервуда. — Як вважаєш, Френку, ми не могли б включити Бретань у план нашої літньої подорожі?
— Мабуть. За себе, звісно, я не можу поручитися, справи... Утім, можна було б ненадовго з’їздити, — люб’язно додав він. — Ви надовго до Лондона, містере Толліфер?
— Поки ще мої плани доволі непевні, — незворушно відповів Толліфер. — Можливо, на тиждень чи трошки довше.
У цю хвилину Алассандра, якій набридло слухати містера Стайлза, що безуспішно намагався справити на неї враження, підійшла попрощатися з Ковпервудами, вирішивши покласти кінець візиту.
— А ви не забули наші плани на сьогодні, Брюсе? — запитала вона Толліфера.
— Ах, так, так! Будь ласка, вибачте нас, нам справді вже пора. — І, звернувшись до Ейлін, він додав: — Сподіваюся, місіс Ковпервуд, ми з вами ще не раз побачимося?
Ейлін, вражена холодним, самовпевненим тоном надто миловидної юної Алассандри, відгукнулася з перебільшеною люб’язністю:
— Так, звичайно, містере Толліфер, я буду дуже рада, — і відразу, перехопивши зневажливу усмішку на губах місіс Гівенс, додала: — Шкода, що вам час іти, міс...
— Міс Гівенс, — поспішив підказати Толліфер.
— Так, так... — відгукнулася Ейлін. — Я не розібрала імені.
Але Алассандра відреагувала на цей укол, лише трохи піднявши свої тонкі брови, взяла Толліфера під руку й, посміхнувшись на прощання Ковпервуду, направилася до дверей.
Ейлін, залишившись наодинці з Ковпервудом, перестала стримуватися.
— Ах, як я ненавиджу цих світських вискочок, — обурено вигукнула вона, — адже в них немає нічого за душею, крім їхніх сімейних зв’язків, але ж скрізь лізуть уперед!
— Не варто, Ейлін, — заспокоював її Ковпервуд. — Скільки разів я казав тобі — кожен намагається скористатися тим, що має. В її випадку це її соціальне становище, от вона ним і хизується. Адже сама вона нічого собою не являє, просто дурненьке дівчисько. То навіщо дратуватися через неї? Заспокойся, будь ласка.
Та водночас він подумки порівнював Ейлін з Береніс. З якою гідністю зуміла б Береніс поставити на місце цю Алассандру!
— Але у всякому разі, — запально сказала Ейлін, — містер Толліфер дуже милий і уважний. І, наскільки я можу судити, його становище анітрохи не гірше за неї. Чи не так?
— Я, звісно, не маю підстав думати інакше, — відповів Ковпервуд, мимоволі посміхаючись про себе над простотою і наївністю Ейлін — не стільки іронічно, скільки з жалем. — У всякому разі міс Гівенс, здається, у захваті від містера Толліфера, і якщо ти вважаєш, що вона щось являє собою в світі, то і йому не можна в цьому відмовити.