Через те, що Ейлін дуже довго порпалася зі своїм туалетом, намагаючись одягтися як можна вишуканіше, подружжя Ковпервуд зійшли до обіду трохи пізніше, ніж належить. Усі гості вже зібралися у вітальні, щоб звідти пройти до їдальні, і в багатьох на обличчях було видно явне невдоволення, що їх змушують чекати. Еттіндж уже вирішив про себе, що він просто не буде звертати уваги на цих Ковпервудів. Але коли вони ввійшли й Геддонфілд зустрів їх радісним вітанням, усі повернулися в їхню сторону, почали посміхатися, і американські гості відразу заволоділи увагою всього товариства. Еттіндж, коли їх знайомили, повільно піднявся зі стільця й манірно уклонився, але при цьому уважно оглянув Ковпервуда. А леді Еттіндж, яка читала всі замітки про американського мільйонера, що з’являлися в англійських газетах, відразу вирішила про себе, що, за винятком її чоловіка, Ковпервуд безсумнівно найвизначніша людина в цьому товаристві. Вона навіть вибачила йому Ейлін — напевно, він одружився дуже молодим і потім уже філософськи вирішив користуватися кращим, що йому може дати цей шлюб. Що ж до Скерра, то він був досить проникливою людиною, щоб зрозуміти, що знаходиться у товаристві господаря фінансового світу.
Ейлін, після довгої вимушеної самотності в Нью-Йорку, потрапивши до такого блискучого товариства, почувалася трохи ніяково; вона з усієї сили намагалася видаватися природною, але домоглася лише враження надмірної люб’язності, майже ревності, тому що вона посміхалася всім підряд. У кожному її слові відчувалася непевність у собі. Ковпервуд помітив це, але вирішив, що зрештою він якось упорається за двох, і з властивою йому дипломатичністю звернувся до леді Еттіндж як до найстаршої і, вочевидь, найповажнішої з присутніх дам.
— Я фактично вперше в англійській садибі, — сказав він просто. — Але, маю визнати, навіть те, що я встиг побачити сьогодні вдень, цілком виправдовує загальне захоплення, з яким про неї говорять.
— Справді? — сказала леді Еттіндж, якій було доволі цікаво дізнатися про його смаки й схильності. — Ви знаходите привабливим наше сільське життя?
— Так, і, мабуть, я навіть можу пояснити чому. Це, так би мовити, джерело всього, що є найкращого у моїй країні в цей час. — Вона помітила, що він наголосив на словах «в цей час». — Візьмемо, наприклад, італійську культуру, — продовжував він. — Ми цінуємо її, як культуру нації, цілковито відмінної від нас. І те саме, думаю, можна сказати про культуру Франції й Німеччини. Але тут ми цілком природно, як щось своє, пізнаємо джерела нашої власної культури й розвитку, причому навіть ті з нас, хто не зовсім англійського походження.
— Ви якось аж надто люб’язні щодо Англії, — сказала леді Еттіндж. — А ви самі з англійців?
— Так. Мої батьки були квакери. Мене виховували строго, у суворій простоті, як водиться в англійських квакерів.
— Боюся, що не всі американці ставляться до нас так приязно.
— Містер Ковпервуд добре обізнаний про будь-яку країну, — сказав, посуваючись ближче, лорд Геддонфілд. — Він витратив чимало років і чималий капітал, збираючи зразки мистецтва всіх країн.
— Моя колекція дуже скромна, — посміхнувся Ковпервуд, — я дивлюся на неї як на лише початок.
— І ця чудова колекція перебуває в найчудовішому музеї, який мені доводилося бачити, — продовжував лорд Геддонфілд, звертаючись до леді Еттіндж, — у будинку містера Ковпервуда в Нью-Йорку.