— От і чудово! — сказав Ковпервуд, посміхнувшись, немов підбадьорюючи місіс Картер, і пішов до Береніс.
Розділ 27
У вагоні поїзда Ковпервуд заговорив з Береніс про страхи її матері. Береніс запевняла, що все це дрібниці, просто на неї подіяла раптова зміна. Після перших успіхів вона почуватиметься краще.
— Якщо і слід чекати неприємностей, то радше від заїжджих американців, а ніяк не від англійців, — додала вона задумливо, дивлячись у вікно на мальовничі види, яких вони майже не помічали. — А я, звісно, не збираюся ні знайомитися з американцями, ні зустрічатися з ними тут, у Лондоні, якщо цього можна буде уникнути.
— Маєш рацію, Беві. Це найрозумніше, що тут можна зробити.
— Саме ця публіка і лякає маму. Знаєш, американці народ невихований, у них немає ні такту, ні терпимості, притаманної англійцям. Я принаймні почуваю себе тут як удома.
— Тобі подобається їхня більш давня культура, їхнє вміння тримати себе, — сказав Ковпервуд. — У них немає цієї нашої грубуватої відвертості, вони не квапляться одразу робити висновки. Ми, американці, захопили дикий континент і зовсім небагато часу намагаємося його цивілізувати, тоді як англійці культивують свій маленький острівець уже тисячу років.
У Віндзорі їх зустрів містер Ворбертон, агент з аренди, якому хотілося розказати якомога більше про будинок, який вони приїхали дивитися.
— Чудова вілла, у винятково мальовничій місцевості, на самому березі ріки. Лорд Стейн жив тут багато років, і лише кілька останніх перестав приїжджати сюди влітку. Після смерті батька, — довірливим тоном повідомив агент, — він став їздити на літо у свій родовий маєток Трігезал. Минулого літа він здавав цю віллу відомій артистці, міс Констанс Гетевей, але цього року вона їде до Бретані, і от тільки два місяці тому лорд Стейн сказав мені, що він згоден здати котедж, якщо найдуться підходящі люди.
— А чи великий маєток у Трігезалі? — запитав Ковпервуд.
— Один із найбільших в Англії, сер, — відповів агент. — Близько п’яти тисяч акрів. Чудова садиба! Але він там подовгу не живе.
Раптом Ковпервуду спала на думку неприємна річ. Хоча він постійно давав собі слово, що ніколи знову не буде ревнувати, йому тепер доводилося зізнатися, що відтоді як у його життя ввійшла Береніс, він уже не раз відчув уколи ревнощів. Вона надто багато значила для нього. Чи не може вийти так, що за таких обставин вона віддасть перевагу молодшому і, як кажуть, розумному й винахідливому лордові Стейну. Чи може він сподіватися зберегти її прихильність, якщо вона познайомиться з такою людиною, як Стейн? Ця думка вносила в його почуття до Береніс щось нове, чого він дотепер за собою не помічав.
Вілла Прайорс-Коув виявилася справді чарівною. Будинок, що стояв у глибині тінистого парку, був збудований більше ста років тому, але всередині він являв собою цілком споряджений особняк з усіма сучасними зручностями. Гарний строгий будинок під купою вікових дерев велично здіймався серед пишних газонів, квітників, посипаних піском доріжок і квітучих огорож. До задньої його сторони, що виходила на південь, прилягали службові будівлі, пташиний двір, стайні та великий біговий майданчик зі штучними перешкодами, огорожами і воротами, що спускався просто до ріки. Містер Ворбертон сказав їм, що коні, екіпажі й усе господарство — городи, пташник і вівці зі сторожовими собаками знаходяться у розпорядженні того, хто тут поселиться, і за всім слідкують конюхи, садівники й фермери, що обслуговуватимуть своїх тимчасових хазяїв.
Ковпервуд, як і Береніс, був зачарований цією буколічною атмосферою: дзеркальна гладінь Темзи, що повільно текла у напрямку Лондона, зелені схили, що спускалися до ріки, плавучий будиночок, пришвартований до берега, з яскравим тентом і фіранками, що розвивалися на вітрі, крісла, столики. Він задивився на сонячний годинник, що стояв посередині доріжки, яка вела до пристані. Як швидко спливає час! По суті, він уже літня людина. І от Береніс познайомиться тут із цим лордом, що набагато молодше за нього і може їй сподобатися. Коли вона кілька місяців тому прийшла до нього в Чикаґо, вона сказала йому, що сама за себе відповідає, сама розпоряджається своєю долею і прийшла до нього з власної волі. А якщо їй захочеться піти, вона піде. Певна річ, йому не слід знімати цю віллу й не слід вести фінансових справ зі Стейном. Знайдуться інші люди, інші можливості, хоча б цей Ебінгтон Скерр і лорд Еттіндж. Одначе не можна піддаватися страху поразки! Він завжди жив повним життям і так і житиме надалі, що б не сталося.