— Маю визнати, швидко ми з вами це зробили! — сказав Грівз.
Ковпервуд посміхнувся.
— Мабуть, це і є те, що у вашій країні називають «швидкою роботою»? — додав Геншо.
— Просто тверезий підхід до справи з боку всіх, хто до цього причетні, — сказав Ковпервуд. — Якщо це по-американськи — добре! Якщо по-англійськи — теж добре! Але не забудьте, що тут були задіяні один американець і двоє англійців.
Після того як вони пішли, Ковпервуд одразу послав за Сіппензом.
— Не знаю, де Сото, чи вдасться мені змусити вас повірити мені чи ні, — сказав він Сіппензу, коли той прийшов, — але я щойно купив цю саму вашу Чаринг-Крос.
— Купили! — вигукнув Сіппенз. — То це чудово!
Він уже бачив себе генеральним менеджером цієї нової лінії.
А Ковпервуд саме думав, чи можна доручити таку справу Сіппензу. Принаймні на якийсь час, аби зрушити все це з місця, але не довше. Надто багато в ньому американського, дратівливого для англійців, аби він міг знаходити спільну мову з представниками лондонських фінансових кіл.
— Погляньте-но, — сказав Ковпервуд, простягаючи йому аркуш паперу, — попередня, а проте обов’язкова для обох сторін угода Ковпервуда із Грівзом і Геншо.
Сіппенз вибрав з простягнутої йому Ковпервудом коробки довгу в золотій обгортці сигару і почав читати.
— Чудово! — вигукнув він, виймаючи сигару з рота й тримаючи її у витягнутій руці. — Це збурить сенсацію у Чикаґо, у Нью-Йорку, та й тут теж! Так, чорт забирай! Це прогримить на увесь світ, варто вам тільки повідомити в тутешню пресу!
— Саме про це я і хочу поговорити з вами, де Сото. Така сенсація тут і так швидко після мого приїзду... Я трохи побоююся можливих наслідків... не в нас в Америці, — нехай вони там собі дивуються й обурюються, — а от на цінах тутешніх концесій... Вони можуть підскочити, і, цілком імовірно, так воно й буде, тільки-но це потрапить у пресу. — Він задумався. — Особливо, коли вони прочитають, яка сума буде витрачена відразу на одну цю малюсіньку лінію. Подумайте, сто тисяч фунтів... І мені справді доведеться одразу розпочати будівництво або втратити на цьому близько сімдесяти тисяч.
— Вірно, шефе, — погодився Сіппенз.
— Знаєте, де Сото, у всьому цьому багато безглуздого, — задумливо продовжував Ковпервуд. — Ми з вами вже не молоді люди, і от знову беремося за цю нову роботу, яка — вдасться вона чи ні — не так уже й багато важить для нас з вами. Адже ми ж не збираємося залишатися тут надовго, і ні ви, ні я не потребуємо грошей.
— Менше з тим ви все ж таки хочете побудувати дорогу, шефе!
— Так, я знаю, — сказав Ковпервуд, — і одначе і вам, і мені потрібно врешті небагато: трохи поїсти, трохи випити, розважитися, хто як уміє, от і все. Що мене дивує, це те, що ми так хвилюємося через це. А вам це не видається дивним?
— Не знаю, шефе! Я не можу говорити за вас. Ви видатна людина, і все, що ви робите або не робите, має велике значення. Що ж стосується мене, я дивлюся на це як на якусь гру. Звичайно, колись усе це видавалося мені набагато важливішим, ніж тепер. Можливо, я був правий тоді, бо, якби я не працював і не добився багато чого для себе, життя пройшло б повз мене і я б не зробив багато з того, що мені вдалося зробити. Мабуть, це і є відповідь: увесь час щось так робити. Життя — це гра, і подобається вона нам чи ні, а доводиться в неї грати.
— Що ж, — сказав Ковпервуд, — скоро вам доведеться доволі погратися, аби збудувати цю лінію вчасно.
І він приязно поплескав по спині свого маленького невтомного помічника.
Для Береніс новина про придбання Чаринг-Крос стала приводом для того аби її відсвяткувати. Адже хіба не вона перша запропонувала цю лондонську пригоду? І от тепер вона насправді стала частиною цього великого світу, де робляться важливі справи, а раніше вона могла лише мріяти про це. Відчуваючи піднесений настрій Ковпервуда, вона принесла пляшку вина, налила два келихи й запропонувала йому підняти їх за успіх справи і одне за одного.
Та під час бесіди вона не стрималася й запитала його з пустотливим виглядом:
— А ти вже познайомився із цим твоїм, або, вірніше, нашим лордом Стейном?
— Нашим? — розреготався він. — Ти що, дійсно вважаєш його своїм лордом?
— Своїм і твоїм, — відповіла Береніс. — Адже він може допомогти нам обом, хіба ні?
«Що за створіння! — подумав Ковпервуд, — Скільки зухвалості й самовпевненості в цього дівчиська!»