— Ми повернемося сюди ввечері після обіду. Буде молодий місяць.
— Невже? — здивовано промовив Ковпервуд.
Місіс Картер позіхнула і сказала, що вона не піде. Після обіду вона хоче відпочити в себе в кімнаті.
— Гаразд, мамо, — поступилася Береніс, — але Френк заради порятунку своєї душі повинен неодмінно піти.
— Он як! Виявляється, у мене є душа! — пожартував Ковпервуд із поблажливістю в голосі.
Тож увечері, після простого обіду в маленькому готелі, вони пішли вдвох сутінковими вулицями. Коли вони ввійшли в чорні різьблені ворота монастирської огорожі, тоненький білий серп місяця на темно-синьому куполі неба видавався різьбленим орнаментом на верхівці шпиля, що вінчав високий стрункий силует собору. Спочатку, підкоряючись примсі Береніс, Ковпервуд покірно дивився на все, що вона йому показувала. Але потім йому самому наче передалося її хвилювання. Ах, бути молодим, так хвилюватися, так гостро відчувати колір, звук, форму, таємничість і безглуздість людської діяльності!
Та Береніс думала не тільки про побляклі образи старовини та всі ті мрії, надії, страхи, що їх створили, але й про загадкову безмежність вічно мовчазного часу й простору. Ах, якби все це можна було осягнути! Озброїтися знанням, проникнути допитливою думкою, знайти якийсь сенс, виправдання життя! Невже і її власне життя зводиться лише до тверезої, розважливої, бездушної рішучості здобути якесь суспільне становище або утвердити свою особистість? Що користі від цього їй або комусь іншому? Хіба це створить красу, когось на щось надихне? Отут... зараз... у цьому місці, пронизаному спогадами минулого й місячним світлом, щось говорить її серцю... щось ніби пропонує їй мир і спокій... самотність... повноту... бажання створити щось невимовно прекрасне, що надасть її життю повноти і значення.
Проте... це лише химерні думки... Це місячне світло заворожило її. Чого їй ще бажати! Вона має все, що тільки може бажати жінка.
— Ходімо назад, Френку! — сказала вона нарешті, відчуваючи, як щось обірвалося в її душі, наче те відчуття краси зникло назавжди. — Ходімо до готелю.
Розділ 34
У той час як Ковпервуд і Береніс оглядали старовинні англійські собори, Ейлін із Толліфером ходили по паризьких кафе, модних крамницях і різних популярних закладах.
Переконавшись, що Ейлін їде до Парижа, Толліфер негайно виїхав з Лондона й, випередивши її на добу, підготував до її приїзду цілу програму найрізноманітніших розваг, за допомогою яких він сподівався затримати її тут якомога довше. Він знав, що Ейлін не вперше в столиці Франції, що в колишні роки, коли Ковпервуду самому хотілося зробити їй приємність, він возив її по різних модних курортах, і тоді вона побувала з ним у багатьох містах Європи. Ейлін часто згадувала про цю щасливу пору свого життя. І навіть зараз ці спогади постійно нагадували про себе яскравими спалахами.
Однак у товаристві Толліфера їй не доводилося нудьгувати. Увечері в день приїзду він зайшов до неї в готель «Ріц», де вона зупинилася зі своєю покоївкою, ще почуваючись напівздивованою щодо того, навіщо вона, власне, сюди приїхала. Звісно, їй хотілося побувати в Парижі, але ж вона мріяла поїхати з Ковпервудом. Щоправда, цього разу в неї не було ніяких підстав сумніватися в тому, що її чоловік дійсно зайнятий. Його справи в Лондоні, про які стільки галасу було в пресі і про які він сам їй так багато розповідав. Якось вона зустріла Сіппенза у вестибюлі готелю «Сесіль», і він яскраво в усіх кольорах розповів їй про всі ці заплутані справи, якими зараз поглинений Ковпервуд.
— Якщо його план вдасться, місіс Ковпервуд, він переверне це місто догори дном! — сказав Сіппенз. — Боюся тільки, він занадто багато працює, — додав він, хоча боявся він зовсім не цього. — Адже він уже не так молодий, хоча він, схоже, став хитрішим і спритнішим.
— Так, так, я знаю! — миттю відповіла Ейлін. — Можете не розповідати мені про Френка. Він працюватиме стільки, скільки житиме.
Звісно, Сіппенз говорив правду, але все-таки Ейлін продовжувала підозрювати, що у Ковпервуда має бути якась жінка... можливо, ця Береніс Флемінг. Одначе, вона — місіс Френк Ковпервуд. Вона втішалася думкою про те, що де б і коли б не вимовляли її ім’я, всі оберталися й з цікавістю дивилися на неї: у магазинах, готелях, ресторанах. А потім ще цей Брюс Толліфер. Ледь вона приїхала, і вже він отут, гарний як завжди.