Коли Стейн врешті скінчив говорити, Ковпервуд поставив йому кілька питань стосовно згаданого порозуміння, але Стейн дуже поштиво ухилився від відповіді, сказавши, що, на його думку, ці подробиці краще залишити Джонсону. Однак він уже досить ясно уявляв собі, як не тільки гарантувати цей обмін своїх акцій Метрополітен і Районної з розрахунку три на одну, але й досягти секретної угоди між ними трьома, в якій їх права, його й Джонсона, будуть збережені, захищені і включатимуть можливість подальшого фінансового розширення з розвитком цього підприємства.
І поки Стейн спокійно витяг свій монокль і вставив його в праве око, аби зручніше було споглядати співрозмовника, Ковпервуд розводився про те, як він вдячний Стейну за його особисту зацікавленість і доброзичливість у намаганні прояснити цю ситуацію. Він переконаний, що все можна владнати на обопільне задоволення. Однак перед ним зараз стоїть завдання фінансувати підприємство, і йому треба якось подбати про це. Очевидно, йому доведеться з’їздити в Америку, щоб зібрати необхідний капітал, перш ніж почати переговори з акціонерами англійцями, і Стейн цілком погодився з цим.
Проте Ковпервуд вже мав на думці створення позикової компанії, в якій матиме 49—51 відсоток контролю, а вона в свою чергу буде кредитувати цю англійську акціонерну компанію, аби забезпечити контроль і її захоплення у випадку її краху. Далі буде видно.
Що ж стосується Береніс і Стейна, він також поки що почекає і подивиться. Адже йому вже шістдесят, тож ще кілька років, і, можливо, крім слави й суспільного визнання, все інше для нього не матиме значення. Справді, у цьому нещадному круговороті невідкладних справ, що загрожує зовсім поглинути його, він починає відчувати себе трохи стомленим. Іноді, після напруженого ділового дня, вся ця лондонська справа видається йому такою безглуздою витівкою для нього в його віці. Адже лише два роки тому, в Чикаґо, він думав, що, якщо йому вдасться подовжити свої концесії, він відмовиться від керівництва, вийде зі справи й вирушить подорожувати. Він навіть подумував тоді — якщо Береніс відкине його пропозицію, і він залишиться на самоті, то, можливо, він якось примириться з Ейлін і повернеться у свій будинок в Нью-Йорку; придумає собі якісь розваги і заняття, достатньо необтяжливі, щоб дивитися на них як на заслужений відпочинок.
А тепер — ось як все вийшло? І навіщо це все? Що він може від цього отримати, окрім задоволення бути з Береніс, що, якби вона побажала, могло б коштувати набагато менших зусиль. Одначе, вона чомусь наполягала на цьому, та й він сам запевняв себе, що це його обов’язок перед самим собою, перед своїм власним життям і репутацією видатного фінансиста, яка свідчить про його надзвичайну творчу силу, і тому він повинен іти вперед і завершити свою кар’єру таким от запаморочливим зльотом. А чи можливо це зробити, не ризикуючи своєю репутацією і багатством? І чи вдасться йому, за теперішнього настрою суспільства щодо нього в Америці, приїхавши туди, зібрати в порівняно короткий строк необхідний капітал?
Отже, його становище зараз з усіх боків є вкрай хистким і ненадійним. Він почував себе змореним і розгубленим. Можливо, це перший зимовий подих старості, що наближається.
Увечері після обіду він поділився своїми планами з Береніс. Мабуть, слід, думав він, взяти Ейлін із собою до Нью-Йорка. Йому доведеться приймати чимало людей, і в очах суспільства він виглядатиме краще, якщо дружина буде з ним. Саме зараз все зависло в повітрі, і їм слід бути надзвичайно обережними, щоб не зіпсувати їй настрій.
Розділ 37
Поміж тим минув місяць перебування Ейлін в Парижі, за який вона так змінилася, що тільки й чула від своїх нових друзів, що стала «зовсім іншою людиною». Вона скинула двадцять фунтів ваги; колір обличчя, блиск її очей стали яскравішими, настрій бадьорішим; її волосся було зачесане а-ля шантеклер, як висловлювалася Сара Шиммель; вона носила сукню від месьє Ришара, а туфлі від месьє Краусмейєра, — усе, як і спланував Толліфер. Вона здружилася з мадам Резштадт, а шейх виявився забавною людиною, хоча його увага іноді надто набридала. Йому явно подобалася вона сама, а не її багатство і становище, схоже, він був готовий зав’язати з нею роман. Але ж його костюм! Білий, з найтоншої вовни, оброблений шовком і підперезаний білим шовковим шнуром! А маслянисте чорне волосся, що робило його схожим просто на дикуна! А маленькі срібні кільця у вухах! А довгі й аж ніяк не маленькі вузькі туфлі із червоної шкіри із загнутими догори гострими носами! А цей яструбиний ніс і темний пронизливий погляд! Перебування разом з ним неодмінно перетворювалося на шоу для всіх навкруги. Коли ж Ейлін залишалася з ним удвох, то майже весь час витрачала на те, що усіляко намагалася ухилитися від його ніжностей.