Це трапилося в готелі, де він зупинився. І спочатку Ковпервуду навіть здавалося, що це ніяк не затьмарює його почуття до Береніс. Опівночі, повернувшись від президента Мерілендської трастової компанії і занотовуючи деякі речі з минулої бесіди за своїм письмовим столом, Ковпервуд почув стук у двері. На його питання жіночий голос відповів, що з ним хоче поговорити родичка. Ковпервуд посміхнувся, бо за все його життя ще ніхто не знайомився з ним під таким приводом. Він відчинив двері й побачив дівчину, яка з першого погляду збудила його цікавість, і він вирішив, що таким знайомством не слід нехтувати. Дівчина була дуже молода, струнка, середнього зросту і приваблива, трималася впевнено й рішуче. Вона мала вродливі риси обличчя й була гарно вдягнена.
— Отже, родичка? — з посмішкою запитав Ковпервуд, впускаючи її в кімнату.
— Так, — спокійно відповіла вона. — Я ваша родичка, хоча, можливо, ви цьому одразу й не повірите. Я онука вашого дядька, брата вашого батька. Тільки прізвище моє Меріс. А прізвище моєї мами було Ковпервуд.
Він запропонував їй крісло і сам сів напроти. Її очі, сіро-блакитні, з металевим блиском, невідступно дивилися на нього.
— Звідки ви родом? — поцікавився він.
— Із Цинциннаті, — відповіла вона. — Але моя мама родом з Північної Кароліни, а її батько народився в Пенсільванії — недалеко від того місця, де народилися й ви, містере Ковпервуд, в Дойлстауні.
— Вірно, — сказав Ковпервуд. — Мій батько справді мав брата, який колись жив у Дойлстауні. До того ж, маю додати, очі у вас — ковпервудівські.
— Дякую, — сказала вона, відповідаючи на його пильний погляд не менш пильним поглядом.
Вони трохи помовчали; потім вона сказала, нітрохи не збентежена тим, що він так безцеремонно розглядає її:
— Вам може здатися дивним, що я зайшла до вас у таку пізню годину, але я теж живу в цьому готелі. Я балерина, і трупа, з якою я виступаю, гастролює тут цього тижня.
— Невже? Схоже, ми, квакери, відкриваємо для себе нові царини.
— Так, — погодилася вона й посміхнулася теплою, стриманою і разом з тим такою, в якій відчувалася багата уява, вразливість, сильна воля, чуттєвість. Ковпервуд відчув всю її силу.
— Я тільки зараз із театру, — продовжувала дівчина. — Я багато читала про вас і от побачила ваші портрети в тутешніх газетах. Мені давно хотілося з вами познайомитися, тож я й вирішила зайти до вас не відкладаючи.
— Ви гарна танцівниця? — поцікавився Ковпервуд.
— А ви приходьте до нас, подивіться і судіть самі.
— Я збирався вранці виїхати до Нью-Йорка, але якщо ви поснідаєте зі мною, я, мабуть, залишуся.
— О, звичайно поснідаю, — сказала вона. — А знаєте, я вже багато років уявляла собі, як я колись розмовлятиму з вами так, як зараз. Одного разу, роки два тому, коли я ніде не могла знайти роботу, я написала вам листа, але потім розірвала його. Розумієте, ми бідні Ковпервуди.
— Дуже погано, що ви його не відправили, — зауважив Ковпервуд. — І про що ж ви писали?
— Ну, що я дуже талановита і що я ваша двоюрідна племінниця. І якщо мені дадуть можливість виявити себе, з мене напевно вийде неабияка танцівниця. Але зараз я навіть рада, що не відправила того листа: тепер ми зустрілися, і ви самі побачите, як я танцюю. До речі, — продовжувала вона, не відводячи від нього погляду своїх променистих сіро-блакитних очей, — наша трупа буде виступати влітку у Нью-Йорку, і, я сподіваюся, там ви теж прийдете подивитися на мене.
— Якщо ви така чудова танцівниця, як ви виглядаєте, ви маєте викликати сенсацію.
— Подивимося, що ви скажете завтра ввечері. — Вона зробила рух, немов збираючись піти, але потім залишилась.
— Як, ви сказали, ваше ім’я? — нарешті запитав він.
— Лорна.
— Лорна Меріс, — повторив він. — І це також ваше сценічне ім’я?
— Так. Я деякий час думала змінити його на Ковпервуд, щоб ви почули про мене. А потім вирішила, що таке прізвище підходить більше для фінансиста, ніж для танцівниці.
Вони продовжували уважно розглядати один одного.
— Скільки вам років, Лорна?
— Двадцять! — просто відповіла вона. — Вірніше, виповниться двадцять у листопаді.
Запала тиша, повна значення. Очі сказали все, що можуть сказати очі. Ще декілька секунд — і Ковпервуд просто поманив її пальцем. Вона піднялася, швидко, наче танцюючи, підійшла до нього і кинулася в його обійми.
— Яка краса! — сказав він. — І прийшла до мене от так... чарівно...