Довелося почути Якову, що він стара сволота і що йому так не минеться. Що як вибереться, чекає люта смерть. Яків зрозумів, що сей чоловік не вміє достойно програвати й гідно вмирати. Не звик до таких прикрих речей.
Ростислав дістав з кишені маленьку річ. Яків знав – то такий телефон, мобільник, у його племінника недавно з’явився. Мона звідки хоч подзвонити. Чоловік у колодязі натис кнопку, приклав до вуха і сказав, що він у біді, що хтось має йому мчатися на допомогу. Яків розмотав шматину зі свого скарбу. В руках його був обріз.
Обріз, якого він беріг ще з тих, повоєнних літ. Якого двічі, а то й більше разів не раз вперто змащував, а як був молодшим, то ходив полювати зайців. Нащось вперто беріг й, бач, згодилося.
Згодилося.
– Киньте свого телефона, – сказав. – Бо я стрельну.
Ростислав вилаявся і встиг сказати спочатку одне слово:
– Запам’ятай...
А далі:
– Я в районі...
Та Яків уже встиг звести курок і таки стрельнув. Прямісінько в той мобільник. Чоловік у колодязі лайнувся ще більше й чорніше, бо мобільник розлетівся на друзки й осколки ранили і руку, і щоку.
– Божевільний хрич, я тебе на куски розріжу, – кричав Ростислав. – Ти здохнеш, як пес... Гірше за пса...
І тоді Яків спокійно, аж сам здивувався, як спокійно, сказав, що єдине, цим він може порятуватися – має розказати, цим так завинила перед ним Оленка? Так завинила, що він зробив з неї тую... наркоманку...
– Тилько не обдурюйте, бо стрілятиму, – погрозив.
Ростислав, у якого кров текла і з пальців та долоні, і з обличчя, подивився на Якова хоч і зле, та спокійніше. На диво спокійніше. Він очевидячки зрозумів, що Яків таки не жартує й настроєний рішуче. А може, й те, що в образі цього божевільного старого так близько стоїть смерть. Стоїть і дивиться на нього.
І він заговорив. Яків почув, що мати в Оленки була повією й доньку рано до цього ремесла привчила. Що вже в чотирнадцять літ ця дівчина (вам вона не святою здалася, бува?) приймала клієнтів. А він, Ростислав, жив через вулицю. І витяг дівчину з того кубла. Він поселив її в себе, в іншому місті, в столиці, де вже жив. Він зробив з неї людину, хотів зробити моделлю, а може, й одружитися. А вона його підло зрадила. Всього лиш з його охоронцем. Я такого не прощаю, сказав Ростислав.
Тут голову Якова пронизала блискавка. У тій блискавці він побачив двох чоловіків. І третю – Оленку. Він захитався. Ледь устояв на ногах.
– Ви-те самі наказали тому... тому охоронцю спокусити Оленку? – прохрипів Яків.
Ростислав раптом засміявся. Зирнув так, що в Якова мурашки тілом побігли й засміявся.
– Здогадливий дід. Здогадливий... Я її перевірити хотів... А тепер... Не бійся... Я її не вбиватиму... Верну те життя, що заслужила...
Тут Яків відчув, що він от-от пожаліє цього чоловіка. Пожаліє, бо... Бо сам був чоловіком. І тоді порятує його, цего напасника. А той уб’є і його, а найголовніше – Оленку віддасть у притон. І він стрельнув.
Яків пішака вернувся додому, як вже геть стемніло. Бо мусив засипати колодязь. А потім згадати, як колись у колгоспі, вже зовсім був дорослим, п’ятидесятник розміняв, а заради інтересу навчився на машині їздити. Таки зміг завести й цюю дорогушу машину, сісти за кермо, пустити, аби ледь-ледь ішла, а тоді вивалитися на ходу з кабіни в траву.
Довго лежав напівпритомним. Нило від удару тіло. Підводився й не міг підвестися. Падав на бік, зводився на лікті, зновка падав. Кликав смерть і знав, що не докличеться, а якщо й прителющиться стара карга, то днів за два-три. А стильки ждати він не міг. Такечки звівся, сів, чіплячись за траву і начеб малий корчик, потім до дерева доповз. І тримаючись за стовбур, став зводитися на ноги. Нарешті звівся. Хилитався світ. І все ж на ногах стояв.
Над ним стиха шумів ліс. Розмірено, неспішно. За лісом – Яків знав – стоїть лагідна осіння погода. І все ж він й инше відав – щось змінилося у цьому лісі. Щось змінилося. Ліс не є і не буде таким, як був досі.
Глуху загрозу відчув Яків у тому розміреному приглушеному шумі. Тая загроза наростала десь здалеку. Може, й не прийде ще сьогодні. Али ци могтиме сам він до лісу навідатися після того, що вдруге тут зробив...
Яків стояв і тримався за дерево. Боявся відпустити стовбура. Не того, що впасти боявся.
«Я втратив цей-бо ліс», – раптом подумав.
Рушив. Поволі. Нога за ногу. Хитаючись.
Через якийсь час він доплентався до болота. Машини не було видно. Значить, пішла під воду.
– Господи, прости мене, – сказав Яків. – Прости мене, Господи. Я погубив одну неправедну Душу, али й порятував одну.