Щось відчув пан граф чи що? Бо приклав руку з двома відчипіреними пальцями до конфедератки й поспішно відійшов.
Міг би зайти Яків до Зосі, кортіло, та знав, що не зайде.
Коло воріт наздогнав його Потап.
– Чуєш, кінь твій здурів, рветься, ногами гоцає, ірже... То з ним часто буває?
Ци часто було таке з червоним конем? Нігди такого не траплялося.
Кінь відчув, що він його покидає.
Яків нахилився до Потапа:
– Николи, чуєш, николи не бий цего коня. Бо інакше він уб’є тибе. І я про те знатиму, та не поможу.
– Як то...
Потап остовпів. Як соляний стовп стояв. Яків усміхнувся й пішов. Мовби не коня, а себе самого там покидав.
Гандзю Яків зустрів на перших же вечорницях, котрі після Петрового посту відновилися. Нє, на Івана Купайла тоже бачив, али тоді так, очима блимнув на гарнесеньке, хоч і худюще-прехудюще дівчисько, що край галявини стояло, де вони вогонь розіклали, щоб стрибати через нього. Не підходило, дивилося. Він стрибнув тоже, Мотруну за руку взяв, Тирнєшину дочку, статна дівка, тілиста, вже знав, що Тимошів молодший брат Яким до неї сватається. Може, відбити, подумав, али Мотруна геть йому не подобалася. Коли в лісі, як до села верталися, ніби ненароком цицьками перед ним хилитнула, тернулася, відчув, що кинула на нього оком. У відповідь ляснув по дупі, вона зареготала, али бажання проводжати не було, та й Яким підійшов, узяв свою кобилочку під ручку.
А Гандзя на вечорницях тож сіла в куточку. Була вона з бідної сім’ї, ще біднішої, як їхня, про Совиків, як по-вуличному їх називали, казали, що такі бідні, аж сині, аж світяться, як блошиці в темряві.
Сиділа, дивилася очиськами великими, більшими, здавалося, за саме лице Й жарти та пісні мовби в себе вбирала. Мовчала. Вуст, міцно стулених, не відкрила, тилько раз мовби сама до себе прошептала. І зітхнула. Яків якраз саме на неї дивився.
«Дівка чиясь, – подумав, – буде».
Підійшов, сів, руку на коліно поклав.
Очицями сумними й перестрашеними блимнула.
– Дєдьку, не треба...
– Який я тобі, в біса, дєдько!
Справді – їй було ци то шістнадцять, ци сімнадцять, али і йому ще тико двайціть два, двайцітретій коло Стрітеня пушов.
Гандзю він із тих вечорниць проводжав. Із дівчати-пуцьверінька за дорогу хіба що п’ятірко слів під ноги висипалося.
– Ви тико з війська, кауть, вернулися...
Яків узявся розказувати їй про службу, про свого червоного коня.
Так і пророзказував до її доми, маленької, врослої в землю халупки. Хоч раз у тую балачку вклинилася та про щось спитала. Мусив, спинившись, знову начинати. Щось найшло на нього. Не міг із цим совеням поруч мовчки йти.
Коло порога вже губи розтулило.
– Дєкую, дєдьку, за розказ... А я ніде, кроме наших Загорєн, і не була. Раз тико батько на ярмарок до Любовля брали.
– Ну, ще побачиш світа, – сказав Яків. – Та як ще раз дєдьком назвеш, по губі получиш. Ато й поцілую. Ти не боїшся цілуватися?
– Ой, дєдьку... Ну вас...
І за клямку взялася, двері відчинила.
Він збагнув, що з такої малої та полохливої може вирости й жінка добра та слухняна. Та й через рік-два з виду буде файна, ледь не подумав – кобіта, на польський манір.
Став Гандзю проводжати з кожних вечорниць і посиденьок. Вона-то була йому рівня. І кожного нового разу чув од дівчини на слово-друге більше. А через місяць вже й притулилася перед прощанням лагідним маленьким кошеням.
Того літа, уже в жнива, була й зустріч з Улянкою. До матері навідалася, то й до сусідів забігла. Стала ще ліпшою, краса її аж пашіла, але не то, що ніц у серці Якова не здригнулося... Дивився, як на гарну – нє, ни ляльку, а чужу молодицю, що прийшла, винирнула зненацька із давнього сну.
– Чула, ти, Яську, до Совикової Ганнусі став клинці підбивати? – спитала, як на двір вийшов, щоб провести – до межі, до спомину?
– То й що?
– А нічо’. Добра з вас пара буде. Нічо’, що вона бідна. Чує моє серце – красна дівка буде. І жонка тобі. І роботяща, у нас наймитувала на жнивах у пройшлім році, то такечки серпом махала, що і я не могла вігнатися.
Яків промовчав. Провів-таки до тину між їхніми обійстями. Колишніми їхніми обійстями, бо ж уже Улянка у Вергунів штири літа як жила. Ци четвертий, гой же, час як летить.
А Улянка раптом до вуха нагнулася, зашепотіла:
– У тебе, Яську, красний син росте. Моцним і розумним буде. Хочу ще такую дівку од тебе мати.
Він схопив за руку, повернув лице до лиця. Зирнув ув очі, що кошачими, геть кошачими теї миті були.