– Я що, по-твоєму, жеребець, щоб Вергунам внуків стругати... Улянка не злякалася, а тико зуби вищирила. Губи склала потому дудочкою:
– Коханочку ти мій... Люксусовий, як пан солтис каже, І знов ближче до вуха:
– Циєї ночі у нашому гайку стрінемося. Чуєш, Яську? Тицьнула йому рукою в груди й побігла. Дивився вслід і люто скреготав зубами. Знав, що не прийде, нізащо не прийде. Ци знав, що прийде? Що буде в них остання в їхньому – на двох – житті така грішна здибанка, останнє кохання... пожадливе, квапливе зривання одежі на сухих, обрубаних кимось гілляках.
«Боже мій, відпусти мене од того спомину», – просить тепер Яків.
Надворі знову ніч. Розгойдує цюю темну ніч рвучкий осінній вітер. Б’ється об шибки, шарпає за двері й, здається, також за чимось квилить, як і розтривожена душа старого Якова.
Наприкінці літа року Божого тисяча дев’ятсот тридцять першого, якраз на третього православного Спаса, якого називають ще медовим і горіховим, куток Млинище поліського села Загоряни вперше в своїй історії побачив автомобіль. Не, до гміни, в центрі села, коло літньої дачі графа Драницького, залізні звірі час від часу останніми роками навідувалися. Тогді на тую дивину йшло дивитися з найближчих хат старе й мале. Оточували, дивувалися, цмокали, боячись наблизитися. Але до Млинища, віддаленого кутка, славного своїми величезними вибоїнами і баюрами на вулицях (баюри висихали хіба за найбільшої тривалої спеки) ніяка машина не добиралася. Та й до кого добиратися? Одні Вергуни, що живуть на межі Млинища і Кузлів, хіба мають бричку. То й до них на автомобілях не їздять.
А в тій машині, що старанно обминала ями й баюри, чорній, блискучій, з відкритим верхом, поруч з водієм, зодягнутим у чорну, під колір авта, куртку, та в коричневій кепці, сиділа гарна, хоч і захуда, як на сільський смак, пані в білому плащі-накидці, червоних рукавичках та червоному капелюшку з пір’їною збоку, з-під якого вибивалося пасмо рудуватого волосся тоже збоку, а ззаду метлявся доволі довгий хвіст, що сягав пліч.
Біля однієї з хат машина спинилася і пані поманила пальцем жінку, котра стояла коло воріт, а як та наблизилася трохи з острахом (бо що може доброго обіцяти зустріч з такою пещеною панею?), то спитала по-польськи, як проїхати до помешкання Якуба Меха. Жінка довго міркувала про якого Якуба йдеться, а тоді рішила, що, певне, про Яшка Платонового, Цвіркунового сина, бо ж другий Яків, що жив на Млинищі, Чуйків, був старим дідом.
– Отако-о, по гулици, а тогді он за тими тополями наліво й на їхню гулицю виїдете. У Цвіркунів тамечки хата з півником на воротєх.
– Джєнькує бардзо, – сказала пані.
Машина рушила. Доки доїхали до вказаної перстом жінки вулиці, водій кілька разів по-польськи чортихнувся.
Мабуть, ніщо так не врізалося Якову в пам’ять, як приїзд Зосі. Несподіваний, неочікуваний, схожий водночас на сон, що не забути, з’яву ангела у глухому закутку села. Біля їхнього обійстя зорієнтований півником на воротях (різьбяного півника Яків із Забужжя привіз – Неоніли подарунок) водій спинився і за наказом Зосі посигналив. Яків якраз в’язав на подвір’ї кошика для бульби – як-не-як, свято, хоч порівняно з учорашнім Успінням, Сплиннєм по-їхньому, менше – годилося й робити легку роботу.
Почув дивний шум, подумав – нивже машина в їхній куток забралася?
Минулого дня було Успінське, Сплиннівське розговіння, гостини в сусідньому селі, де був престольний празник. Трохи випив, а пізно ввечері, протюпавши сім верст пішака, по дорозі, при виході з села, трохи зчепившись з тамтешніми хлопцями, він добрався до Загорєн. Дорогою до Гандзиної хати спинився коло Вергунівської оселі. Довго стояв і, захмелілий, випрошував тінь Улянчину. І збагнув, що до Гандзі не піде. А вночі сон приснився – мовби скаче на своєму червоному коні, та не там, у Тарнуві, на кінному полігоні чи ще десь, а тут, у селі, по якійсь сільській вулиці, а за ним мовби теж хтось скаче. Він озирається і ніяк не може побачити обличчя вершника, що його наздоганяє, а червоний кінь починає раптом летіти – над вулицею, над хатами...
Підвівся, відклав кошика – точно: на подвір’ї вже мати з острахом з-за вугла виглядають. А з машини – бачив такі в Тарнуві, Варшаві, Гдині – виходить пані-пава, розкішна, ніби з казки. Щось каже, нахилившись, до шофера, а той рукою заперечливо махає. Дві хвилі тре’ було йому, щоб упізнати й несказанно здивуватися – Зося? Зося, вже, певне, дружина, жонка законна графа Собєського, у їхній глушині? Приїхала гостювати до нього пані графиня? А Зося, дивлячись, як він підходить несміло, геть спантеличений, привіталася: