Зося стояла вже вдягнута.
Мушля знову лежала на столику.
– Тоді в чому річ?
– Я не люблю тебе, Кшисю, – сказала вона. – Не кохаю. Вибач, що так кажу. Я намагалася тебе покохати.
– Ти погналася за нашим титулом і багатством? – примружився Кшись.
– Ні. Ні. Це правда. Бо якби я погналася, то хіба казала б тобі це зараз...
Зося спинилася. Закрутилася голова, і вона подумала – чи, бува, не вагітна? Але це вже не мало значення.
– Зрозуміло, – сказав Кшись. – І хто ж той інший, я можу знати, моя кохана пані?
– Ти його знаєш... Твій денщик.
– Що? Цей хлоп... безрідний хам...
– Він не безрідний.
Кшиштоф Собєський зареготав. Потім раптово перестав і показав їй на двері. Все ж за дверима наздогнав і сказав, що мають не показати перед батьками, що між ними щось трапилося... Не треба травмувати батьків, надто маму з її хворим серцем.
– Добре, – сказала Зося.
«Що я зробила? – подумала вона. – Я втрачаю цілий світ... А взамін, що я отримую взамін? Кохання? Як його дістатися і як повернути? І що мене чекає...»
Як же швидко скончило шє наше щенстє, муй коханечку...
Ці слова Зося вимовила через тиждень після того, як приїхала. Вона вже сказала перед тим, що згодна лишитися з ним в цьому осоружному селі. Нехай буде, як буде. Може, згодом вона його переконає. Вона вже скинула свою панську одежу і вдягла куплену в кравчині-жидівки Сари селянську спідницю й кофтину.
– Ти все-таки поїдеш?
Яків відчував, як затремтів його голос. Ще хвилина – і він буде згодний їхати за нею на край світу.
Але Зося сказала, що вона мусить їхати з іншої причини. Вона вагітна. Так-так, вагітна. Сьогодні вона остаточно це зрозуміла. Бо до того вважала, що просто звичайна затримка місячних. Так уже бувало. Але сьогодні... Втім, то її справа.
– Дитина від того... Пана надпоручника?
– Так.
– Ти повернешся до нього?
– Нє.
Яків помовчав. Хтось крутив важезні жорна думок у його бідній голові. Бреше вона, що не знала, чи ні? Чи все ж звичайна жіноча хитрість? Якби він знав!
Вона озвалася – пробач, що так вийшло. Я не знала. Справді, не знала. І взагалі, ця поїздка сюди, в село, була дурною авантюрою. Не відаю, що на мене найшло. Порив і що там казати ще... Вибач, я піду, запалю, нестерпно хочеться палити. Я стримувалася всі ці дні, бо знаю, що в селах, надто у ваших, жінки не палять, але тепер мушу.
Побігла до хати, мабуть, щоб взяти цигарки. Яків стояв як укопаний. Наближалася мати.
– Що сталося, синку?
– Нічого, мамо.
Він пішов до хати. Зіткнувся у дверях із Зосею. Схопив за плечі й притяг до себе. Взяв її голову у свої долоні.
– Я тебе не відпущу.
Ти цього хочеш, спитала вона. Так. Не пошкодуєш? Яків похитав головою. Але ж дитина народиться передчасно. Передчасно, ніж мало б бути від того часу, як я...
– Мовчи, – Яків затис їй рота долонею.
І тут Зося поцілувала ту долоню. А далі, припавши до його грудей, ревно й голосно заплакала.
Взамін розкішного життя вона отримала курну поліську хату, в якій не прийнято було відчиняти вікна, втім, вони й не могли відчинятися, ці двоє підсліпуватих віконець, бо вважалося, що «свіжак», тобто свіже повітря, заходить, коли відчинять двері, а вікна до відчиняння й не були пристосовані. Хату, в якій стояв затхлий запах прілої соломи, що правила за матраца, і піднімалася пилюка, коли замітали глиняну долівку. Вона отримала важку роботу на городі і в полі, від якої нестерпно боліла спина, та так, що не можна було розігнутися. Її білі ніжні руки... З жахом дивилася на них Зося після першої ж роботи – копання картоплі, коли доводилося бульбу вибирати руками з землі. Руки поступово чорніли і репалися. На перших порах вони часто вкривалися пухирцями, бо навіть півгодинне тримання копачки для бульби, держака дерев’яної лопати чи вил у цих ніжних ручках призводило до почервоніння, пухирців, а потім лопання шкіри. Вона, що кожен день приймала ванни з пахучим милом і зіллям, мусила тепер раз на тиждень митися у невеличких дерев’яних ночвах.
Найжахливіше: виявилося, що тут не було навіть туалету, а оправлятися по великому й малому ходили до худоби в хліву, а увечері чи вночі просто за сарай. Їжею були кисле й свіжовидоєне молоко (в кого були корови), зрідка шкварки, себто печене сало, хліб, вмочений у тук, сало сире, ще рідше – яєшня, а найчастіше – картопля з рослинною олією, картопля з олією, в якій у сільській крамниці зберігалися оселедці, яку купували загорєнські бідняки, картопля з цибулею й картопля, яку просто вмочали у сіль. Раз на рік Мехи кололи свиню: рік перед Великоднем, рік восени перед храмовим святом. Правда, Яків міг нелегально зловити зайця, а то й рибку (двічі ловили його самого за цим заняттям і штрафували). Улюбленою ж стравою цих селян на свята була гомачка – сметана, перемішана з виробленим у гладишках сиром.