– Думав, не діждуся, сину.
Зосі він таки розповів про зустріч з Кшиштофом Собєським. То було через пару ночей, на світанку. Після любощів.
Раптом Зося на лікті звелася:
– Ти... Ти, Яцеку, розповів єму про нашу Парасю? Розказав? Пощо?
Він мовчав. Хіба все розкажеш? Хіба тепер зважиш на якихось терезах той момент, коли побачив, як майора Собєського серед інших офіцерів збираються виводити з табору...
А Зося за плечі струсонула.
– Нащо?
І зайшлася у беззвучному плачі. Яків пригорнув її і став гладити, як маленьку, по голові.
Згодом подумав – чи розказувати, як додому ішов, поверх того, що вже розказав? Та Зося сама почала розпитувати.
Все ж про одну ночівлю змовчав. Пощо її і своє серце тривожити? Як уже стомився йти і став геть замерзати, згадав про село, де колись був на заробітках, тартак. Неонілу і її батька. До них і завернув.
Неоніла була вже замужем за якимось удівцем в сусідньому селі. Пішла на трійко чужих дітей. Ну й своє мала на додачу.
– Дочку свою, певно, хоч побачити? – спитав Неонілин батько.
– Ни знаю, – щиро признався Яків.
– Не тра’ їх тривожити, Нілку особливо. Чоловік той, мій зять, хазяйновитий, але суворий. Довго Ганку й признавати не вельми хотів, бо ж дитя незаконне, а як побачив, як Нілка куло його дітей упадає, то й собі серцем відтав, став більш прихилєтися, таке от діло...
Поступово призвичаювався до нового життя. Теперка в селі була сільрада і там головував капезеушник Степан Семенаха. Якова туди викликали, і чоловік без погонів, али з дивними знаками на гімнастерці довго розпитував про перебування в німецькому таборі, про поведінку німців і полонених. Коли Яків розповів, як до німецької армії вступити відмовився, схвалив:
– Правильно вчинили, громадянине Мех. Хоча Німеччина тепер наш друг і союзник, але краще ви в героїчній Червоній армії ще повоюєте.
Яків хотів сказати, що більше ніде не збирається воювати, али змовчав. А ось те, що він самотужки через Буг вночі по льодові перебрався, той воєнний не похвалив, сказав, що могли й за німецького шпіона прийняти. Яків щиросердно признався – на там тім боці Бугу забужанські люде казали, що тех, хто через міст йде, до Сибіру відправляють. Воєнний зирнув пронизливо.
– Запам’ятайте, громадянине Мех, що ми даремно нікуди нікого не відправляємо. Радянська влада суворо дотримується соціалістичної законності. Безпощадні ми тільки з ворогами трудового народу.
Він так ще раз кресонув сірими очима – блищали, мов край добре нагостреної коси, – що Якову на душі враз мулько стало, за плечима по спині цівка поту побігла, а за нею друга – під правою пахвою. Та воєнний враз пом’якшав, усміхнувся.
– Ви вільні, товаришу Мех. Ви тепер повноправний громадянин великого Радянського Союзу. Дякую за цінну інформацію.
Вільне життя товариша Меха взимку складалося із заготівлі дров – тепер і панський ліс зробили державним, на його тре’ було брати в сільраді наряд і за розчищений гектар відпускали підводу кругляків. Навесні зорав поле, бо Зося змогла тилько клаптик озимини посіяти. Ну, а далі звична круговерть, вже не смерті, а життя: оранка, сівба, садіння бульби, полоття й косовиця, осушення болота побіля поля, робота коло хати – чоловікові діло завсіди найдеться. Зося не відставала, шалена у своєму завзятті, тико могла в найнепідходящі моменти, коли, скажімо, косу гострив чи дрова рубав, підійти й поцілувати. Яків сердився – не прийнято так у їхньому селі. Втім, сердився так вже цільних дев’ять літ. Зося тепер доволі часто сварилася з свекрухою, а потім обіймалася й перепрошувала маму Параску солодкими, схожими на швидке куряче сокоріння словами. Наче гралася. Зате свекра Платона, що тепер тико врядигоди злазив з печі, самовіддано доглядала, мало не з ложечки годувала, а перед Великоднем покупала саморуч в балії, під повіткою, бо ж надворі теплина стояла, незважаючи на обурливе ойкання Параски – де ж то видано тако жінці чоловіка обмивати, хіба смерть накликає цея окаянна полячка, та ще й голого чужєго чоловіка миє.
– Не чужєго, а своего коханого таточка, – сміялася Зося. – Заплющуйте очі, тату, на голову воду литиму.
А мала Зосечка-Зосина підійшла і поруч материної спідниці стала:
– Бабушю, я тоше поляшка?
І оченятами, як матуся неїна, – блись-блись, а з тих оченят сонячні зайчики з хитринкою в лапках вистрибують.