– Що ти задумала? – ступив до неї Яків.
– Я піду туди... До церкви...
– Нащо? Ти хочеш смерті?..
Почувши страшне слово, до мами з плачем кинулися старші доньки, а за ними й Уляночка.
– Не плачте, маленькі, – Зося пригорнула доньок, тоді повернулася до чоловіка й свекрухи. – Я мушу туди піти. Чуєте, мушу! Я не хочу смерті. Але піти мушу. І не стримуйте мене. Я все одно піду. Може, пощастить...
Не доказала. Але у її очах була та рішучість і затятість, яку вони вже добре знали.
– Тоді і я піду, – сказав Яків.
– Ми повернемося, – пообіцяла Зося, коли виходили з воріт.
Параска плакала. Кричала в істериці Параска-молодша. Заливалися сльозами менші. Зося із закаменілим обличчям вийшла на вулицю. У селі густо лунали крики й плач. Горіло кілько хат. Бахнув один постріл, другий. До церкви од них було зовсім недалеко.
«Куди я йду? – думав Яків, приречено переставляючи ноги. – Куди йде цяя шамашедша жінка? Хто же доглєне наших дітей, Божечку мій...»
Проте йшов. Поруч Зосі із міцно стуленими вустами. Виструнченої. Не схожої на себе.
Людей вже загнали в їхню стару дерев’яну церковку. Двоє хлопців з рушницями обкладали церкву соломою й сіном, біля сходів стояла каністра, з відчинених дверей храму, біля яких стояли ще двоє з автоматами, долинали плач, зойки і гамір.
На подвір’я якраз завели невелику групу людей, які здивовано дивилися на вифранчену пані, підвели до чоловіка з виправкою офіцера, біля якого знаходився і той, з чорними мішками під очима, котрий приходив до Мехів-Цвіркунів.
Зося і Яків, котрий стискав її руку, підійшли до чоловіка з виправкою. Той подивився явно здивовано, Зося привіталася і сказала, що вона, Зоф’я М’ялковська, ревна католичка, шляхтянка з древнього польського роду, відомого ще з часів королів П’ястів, спадкоємиця по прямій лінії полковника Януша М’ялковського, відзначеного світлої пам’яті королем Яном Казиміром за походи проти запорізьких здрайців, правнучка Конрада М’ялковського і донька Броніслава М’ялковського. Якщо пан... пан...
– Капітан Армії Крайової Збігнєв Куртовскі, – таки представився чоловік.
– Якщо пан капітан не вірить, – сказала Зося. – То ось мій паспорт, а ось наша родова грамота, видана королем Яном Казиміром.
– Вєрім, пані, але...
Капітан взяв паспорта й таки глянув.
– Конрад М’ялковські, Броніслав М’ялковські, – він наче щось пригадував.
– Так, пане капітан, ви не помилилися: мій батько саме Броніслав М’ялковський, соратник нашого вождя Юзефа Пілсудського, який був разом з ним в російському засланні, і який стояв з ним поряд під час проголошення незалежності Другої Речі Посполитої 11 листопада 1918 року. Який згинув у поході проти більшовиків у двадцятому році. А мій прадід Конрад був близьким соратником князя Адама Чарторийського і помічником начальника канцелярії його світлості, а при Кастусі Калиновському також зложив голову за незалежність Польщі.
– То цо хце ясна пані? – вже з теплою ноткою в голосі спитав капітан.
Зося сказала, що вона разом зі своїм чоловіком Якубом, капралом війська Польського, який проливав кров за ойчизну у вересні тридцять дев’ятого року, хочуть бути поруч з тими людьми, котрі находяться в церкві, серед яких вони прожили значну долю свого життя. Капітан доволі м’яко заперечив, що така жертва непотрібна і нерозумна. Ці люди відступники і зрадники, схизматики і бандити. І пані Зоф’ї не робить честі те, що вона захищає їх. Я їх не захищаю, а прошу за них у пана капітана перед Паном Богом і Маткою Боскою. Тут Зося дістала іконки Маткі Боскєй Свєнтокшицької і Тарнобжегської. Або хай пан капітан дозволить померти разом з ними... Це неможливо, заперечив пан Збігнєв. Тоді, Зося вже підвищила голос, нєх пан капітан замість цих людей розстріляє її, Зоф’ю М’ялковську, доньку Броніслава М’ялковського і правнучку Конрада М’ялковського. Якщо конче потрібна чиясь смерть.
Нєх розстріляє, бо так їй кажуть і Матка Боска Тарнобжегська і Матка Боска Свєнтокшицька. Мусить вона прийняти смерть за цих людей, яко справжня полька і католічка з роду справжніх поляків М’ялковських.
Капітан завагався, Зося стояла і незмигно дивилася йому в очі – горда і виструнчена. Вперше цей бравий офіцер, що вже дивився в інші очі – смерті, не знав, що чинити. Спалити живцем, хай навіть разом із бандитами і відступниками, доньку близького соратника Юзефа Пілсудського і правнучку близького соратника Адама Чарторийського і Кастуся Калиновського означало заплямувати на віки вічні своє ім’я. І добре ім’я та честь свого роду. Найпростіше – не пустити силою, її і її чоловіка до церкви. Це можна зробити, але...