У січні на сході гуркотіло так, що земля під ногами дрижала. Хотілося підігнати тих, що наступали. Хай і червоних. Бо німці зовсім озвіріли. Вкинули в піч-топку ще одного чоловіка, здорового (якщо в них були тутечки здорові), тильки за те, що якось не так на охоронця поглянув.
І ось німці, котрі на ранок мали вивозити їх далі, у глиб Німеччини (казали, аж за Берлін), утікають уночі. А на ранок бачать інших солдатів. Дивується Яків – ніби й не ті совєти, з погонами, майже як у поляків. Спершу командують – виходьте, визволителі прийшли, та як усі кинулися до воріт, постріл вгору й новий наказ – не покидати табір до «особого распоряженія». Те «распоряженіє» прийшло аж по обіді. А до того ніхто й їсти не давав. Тико що не ходили вже наглядачі й охоронці.
По обіді їм веліли на плаці перед бараком зібратися. Як стояли за звичкою строєм, з’явився чоловік з чотирма зірочками на погонах. Його представили – капітан Кондаков.
Сказав капітан:
– Ми освободілі вас от фашистской нєчєсті, і после провєркі всє будут отправлєни домой, на родіну. Но тє, кто уже воєвал, і воєннообязанниє граждане Советского Союза должни єщо послужить своей родінє. Поетому всє, кто служил в Красной армії, вийті із строя і стать направо. Кто нє служил, но імєєт возраст от восемнадцаті і до сорока п’яті лєт – вийті і встать налево.
Вийшли сотні дві чоловіків. Яків міркував: що робити? У Червоній армії він не служив, але служив у польській, за віком підходить. Куди ж йому ставати? Сказати начальнику?
Али доки міркував, той сам направився до нього. Глянув насуплено і пронизливо.
– Вам сколько лєт, гражданін?
– Та на масницю, як доживу, тридцять шість буде, – сказав капітан.
– Хохол? Откуда родом? – Капітан подивися ще гостріше.
– Поліщук я, пане капітан.
– Панов у нас нєт, – сказав капітан. – Єсть товаріщі. Єслі тебе трідцать шесть будет, почему нє виходіл? Уклонітся хотел?
– Так я ж не служив у Красній армії, пане, звиняйте, товаришу капітан, – сказав Яків.
– Но возраст прізивной.
– Так я й думав, куди ставати. Бо я ж служив, тико не в Красній армії, а у Войску Польському, і німців уже бив.
– Вот как? Запомнітє, что нємцев біла, бьйот і будєт біть только доблєстная Красная армія под руководством геніального полководца товаріща Сталіна, – суворо сказав капітан, але його очі наче подобрішали. – Когда же успєл повоєвать с фашистом?
– Так у тридцять дев’ятому, пане-товаришу капітан.
– Да? – капітан щось наче згадував. – І кєм? Кєм воєвал, спрашиваю.
– Кавалерист я. Улан.
– Кавалєрісти сєйчас не нужни, – капітан змахнув рукою. – Нужна пєхота. Марш в строй, а то буду считать дєзєртіром.
Яків поспішно кинувся до тих, що стали направо. Тоді спинився.
– Чєго стал? – гаркнув уже інший офіцер, з двома зірочками.
– Так мені куди?
– Направо, – сказав капітан.
Через два дні Яків одягнув уже військову форму. Далі пройшов прискорений курс «молодого бійця».
Через два тижні їх повезли на південь – під Будапешт, казали.
Та не довезли, в Моравії застрягли.
Морава – річка у Моравії. Так і казали в їхньому полку. Не вельми велика й широка річка розділяла дві позиції. На тім березі – німці, а може, й мадяри, на цім – руські, совєти. Окопалися на схилі гірки. Позиція взводу, в якому рядовий Яків Мех тепер воює, нібито й вигідна. Прикривають окопи кілька ялинок, а найголовніше – два валуни, до них і стежка тулиться, що веде вниз, до води. Вони називають ту стежину поміж каміняччям, мимо двох обчухраних кулями ялинок і сосонки, мимо кущів на крутосхилі, що переходить у маленьке прибережне плато (пляцок, каже Яків), стежкою смерті. Бо на самій стежці лежать кілька їхніх мертвих товаришів, а ще більше – семеро чи восьмеро – на самісінькому березі. Бідака Мухаметзянов устиг котелком зачерпнути води, та так той котелок у воді й зостався. Видно, як хилитається на воді. Видать, міцно тримав узбек котелка, так міцно, що мертві пальці не відпускають. Та що з того... їм від того ще прикріше й сутужніше. Нестерпно хочеться пити, вже другу добу. Всередині пече, в голові геть паморочиться. Та й тушонку можна було б на вогнику розігріти, вкинувши у той же котелок, щось на суп схоже зварганити.
Та вода, хоч і недалечко, якась сотня метрів, а недоступна. Звабливо зблискує водна гладінь, особливо коли з-за хмари сонце виглядає. Ніби грає на сонці.