Полк їхній стояв у якомусь німецькому містечку. Та й не лише їхній полк. Цільна дивізія стояла, а може, й більше. Одні полки відходили, другі приходили. Рейвах, одним словом. Тико воєнний.
Та їдного вечора до Якова підійшов Зенько-галичанин, з яким ще в Мадьярії заприятелював. Озирнувся, під грушку стару потягнув.
– Чув, що під Берліном робиться?
Казав упівшепота, сторожко перед тим ще раз озирнувшись.
– А що?
– На явну смерть нашого брата гонять. Кажуть, що навіть зброю перед тим забирають.
– Зброю? – Яків не міг ніц уторопати. – Як то?
– Ага, зброю. Бо ж на мінні поля гонять. Кауть, за десятки верстов перед Берліном німаки мін понаставляли. Гетьби всі поля й луги, всі дороги заміновані. Ні пройти, ні проїхати.
Зенько казав, а Яків дивився широко розплющеними очима, а під гімнастерку холодок все більше заповзав. Хоч вечір ніби й теплий був, тепліший, як ото посеред весни в їхньому селі бувають вечори.
Тепліший, а бач... Зимно, ой, зимно, ще зимніше стало од наступних Зенькових слів...
– Такі-от діла, братику-волиняче...
– Та ж дороги й поля розміновувати мона...
– Мона то мона, та багато врем’я тре’. Кажуть, що наш Йоська хоче, абись до Берліна совєти бистріше уступили, гамериканців хоче випередити... Ну й Жуков радий старатися... Ото й придумали... Що їм те, що трупом укладуть...
Яків пополотнів. От тобі й кінець війні, про який тилько останні дні й чешуть язиками, от тобі й дома, й Зоська з штирма доньками... Як німота у піч не вкинула, то ції, нібито свої, погибель приготували.
– Нас узавтра, писар штабний казав, я з ним мадярськими цигарками поділився, мають кинути...
– Виходить, погибель...
Зенько до самісінького Якового вуха нагнувся, вже зовсім зашептав:
– Ти як хоч, а я цеї ночі змиюся. Тобі кажу, бо знаю – не продаси...
– Куди? Спіймають і під трибунал підеш. У штрафну й на те саме поле... А то й на місці – в расход... Того хоч?
– Ну, я додом не піду, хоть там і жінка з дитиною зосталися, – сказав Зенько. – Крізь гори до Чехії пробиратимусь. Отако... Ходімо?
Думаєш, туди совєти не прийдуть, заперечив Яків. Зенько йому: прийдуть, вони в усі щілини, в усі країни пруть, як ті таргани. Та, може, туди раньше гамериканці з англійцями доберуться. Ну й порятують.
– Підеш зі мною?
Яків відказує, що нє, не піде. Смерть, то й смерть, чому бути – того не минути. А вдома у нього ж не їдна дитина, а цілих четверо. Штиройко діток, такеї діла. То хоч помоч за нього, як загиблого, будуть получати. Так і сказав Зенькові, а в самого серце як занило, то вже й не переставало. Вже й не переставало до самісінького ранку. Задрімав, прокинувся, зновика задрімав. Під ранок, уже після підйому, в сусіда уперше закурити попросив. Затягся. Закашлявся. Холєра...
А Зенько таки змився вночі. Не побоявся, значить.
– Дєзєртіра і прєдателя поймаєм і будем судіть, – пообіцяв командир полку, низенький підполковник із сивими скронями.
Чи піймали Зенька, він не дізнався. А їх таки спершу справді повезли на машинах. І скоро побачили вздовж дороги все поле, трупами усіяне. Ходили полем солдати, підбирали ті трупи. А більше бачили – криваві кавалки валяються. Захвилювалися солдатики: правда, виходить, їх на смерть везуть...
– Молчать! – взводний, лейтенант зелений, гаркнув. Ще й пальнув з пістоля угору.
А скраю кузова двоє в плащ-палатках з автоматами сиділи. Не у їхній, не піхтурській формі. Автомати напоготові.
Потім їм звеліли спішитися, а коли з кузовів вистрибнули – цілий десяток машин привезли – скинути й скатати шинелі.
– Вперьод! В атаку!
Уже на бігу полем, мимо розірваних людських тіл, Яків почув, як каже до нього солдат найближчий:
– Автомати-то наші порожні...
Ці слова почув боєць з правого боку. Перезарядив, спробував стрельнути.
– Нас без патронів женуть, братці! – крикнув.
Повернувся, назад щоби бігти. За ним ще пару рвонули.
– Назад! Труси! Предателі!
І черги вже за спинами почулися.
Заградотряд – от як то звалося – йшов близько за ними. Стріляли по своїх – чітко, без жалю. Падали, лаялися. Содом і Гоморра, тилько де ж грішники?
А попереду рвалися міни. Гриміло раз за разом. Вогонь пекельний палав. Крики. Крики...
– Пекло, пекло! – чув Яків бурмотіння.
От вони дістаються краю, за яким таки справжнісіньке пекло. Вибухи. Крики! Цілі фонтани крові. Тіла, що злітають у повітря й падають на землю.
– Впєрьод! Впєрьод, мать вашу! Я тоже тут! – то кричить лейтенант майже зовсім поряд. – За Родіну! За Сталіна уміраєш! Ето гордая смерть!