Була у Якова надія – може, коли родить, пройде та страшна хороба. Не пройшла. Дівчинка народилася. Параска неї Зосею назвала. Третя Зося теперка десь на Полтавщині вчителює, поїхала туди з Києва на прахтику, то й заміж вийшла. Двох внуків і їдного правнука має од найменшої Зосі Яків. Раз на років п’ять таки приїжджають.
А Параска собі тут, на могилках, смерть і найшла. Пішла сюди, та, певно, й надийшла та чорна. Ци й біла. Ци й біла окаянниця. Нє, таки чорна, за ніч чорніша болєзня, бо найшли з геть побитою головою. Правда, за огорожею. Тико ж слід був червоний од могил. Ішла чи й повзла.
А може, йшла й падала. Вже од мами.
– Господи! – шепче Яків.
Пощо ж людина так мучиться, хочеться йому сказати. Спитати когось. Бога чи свого, свійського, як чєсом казав, апостола. Хранителя.
Він силиться, аби не обвиснути на руках двох чужих йому людей. А он і могилка Парасочки. Тоді то був край могилок. А тепер ген куди розрослося. Тутечки скраю хлопчаки колись м’яча ганяли, він якось сварився на них, як уздрів, ганив. А тепер не поганяєш. Хрести...
Яків спиняється. Світ пливе перед його очима. З туману випливає хрест і карточка Парасчина. Єдина, що збереглася. Якщо не рахувати ту, з польських часів, али там вона зусім маленька. Зося тоді наполягла – до міста з’їздити та зазнимкуватися. Всією сім’єю. Хотіла й з батьками, али теї відмовилися. То й збереглося три карточки. На їдній Зося, він, Парасочка, Зосечка, ну, й Улянка малесенька на руках. На другій
Зосечка й Парасочка стоять, взявшись за руки. Ну, й Парасочка окремо. Схотіла сама знятися. Більша сестричок була...
А на тій, що на могилці, дочка ніяково усміхається, мружиться, начеб од сонця. Ци й цілого світу начеб стидається.
Щось спитати хоче, так часом здається Якову.
Що ж?
Яків шукає слова. Ті, що може сказати дочка. Що може спитати.
Шукає і не знаходить.
Сніг тепер замів могилу, хрест, на Параску насипався на карточці – перезняли з тої, що в хаті лишилася – і Яків простягає руку, щоб протерти.
На могилки він приходив і сам, і з сім’єю, і з більшою родиною. Тильки раз удвох. Удвох.
Тогді, в якому ж то... Сімдесєт п’ятому, здається, бо ж свято велике було, трийцять літ Побєди.
Не було тоді звички ще збирати ветеранів дев’ятого мая коло обеліска у сільському парку. Перед тим у клубі хіба збирали, вручали гроші, часом подарунок якийсь. На див’єте вони і самі часом ішли в центр. У столовці могли посидіти, почаркуватися, али то вже по обіді.
А тоді зранку почув Яків, як машина під’їхала. Може, вперше до його хати після того пам’ятного Зосиного приїзду. З машини-«бобика» вискочили голова колхозний та партєйний секретар. Той секретар і сказав налякано, що в Любомль приїхала на свято Перемоги польська делегація. А в тій делегації виявився отставний воєнний, полковник Війська Польського. Який каже, що хоче побачити свого давнього знакомого і товариша по військовій службі Якова Меха. З села Загоряни. Ну, йому відмовити не змогли, друзі з-за Бугу все-таки. І через годину у вас, дядьку Якове, гості будуть, наводьте хоч якийсь марафет.
– Полковник Війська Польського...
Яків був спантеличений і став гадати: хто б то міг бути?
– Щас скажу, як його фамілія...
Партєйний секретар Іван Пахомович поліз до кишень й дістав маленьку засмальцьовану книжечку. Став плямкати губами.
– Полковник... Полковник Собєський. Кшиштоф Собєський, от який у вас гість намічається. Знаєте такого?
– Чом би не знати...
Кшиштоф Собєський! Живий!
Того дня святково вдягненого Якова повезли до колхозної контори. Начальство не хотіло, щоб польський гість бачив, як живе його колишній товариш по зброї.
З польського легковика, який спинився біля контори десь годин за дві, вийшов зовсім сивий чоловік у військовій формі. Але і в сімдесят з чимось він був підтягнутим, з давньою виправкою.
– Матка Боска! Жолнєж Якуб Мех!
Колхозне начальство і супроводжуючі з району дивилися насторожено, мов боялися, що Яків передасть гостеві якесь зашифроване послання. А Кшиштоф казав, що давно мріяв побувати в цих краях. Що коли опинився у Любомлі, то згадав про давнього служаку, бравого улана Якуба Меха. Що, видно, його товажишу жилося не так, як йому, але він зберіг той добрий гострий уланський блиск в очах. І вже нахилившись до Якова, стиха:
– А Зося? Зосі нема?
Яків, стараючись пригадати напівзабуті польські слова, хоч поруч стояла молоденька перекладачка, сказав, що Зосі нема вже давно, скоро уже тридцять літ буде, як нема. Померла. Убили, сказав Яків. Кшиштоф нахмурився. Сказав, що часу обмаль, бо делегація зараз обідає і через дві години має вже бути на кордоні. І все ж він хотів би, якщо пан Якуб не проти, побувати на цвинтарі, біля могили Зосі. Де у вас, прошу пана, можна купити квіти? К’яти, звісно, сказав Кшиштоф.