І Гандзини діти... Діти, що готові були, хоч виросли вже, прийняти його, як батька.
Він стояв на колінах, а вона його била. По плечах, по голові. Спершу рукою, а потім якимось поліном. Не оборонявся, вперше в житті не оборонявся, коли били чужі.
– Убивець! Ти підлий убивець! Щоб ти здох, проклятий! Зрештою, як він впав на підлогу, Гандзя отямилася. Й собі впала та в плачі забилася.
Яків тоді ледве підвівся. Кров юшила з розбитого лоба, губи. Шуміло в голові. Не годен і слова сказати, похитуючись, витарагунився з її хати.
Йшов, спотикаючись, побитий і закривавлений – крізь вечір, крізь свою біду, що гірше за побите тіло кривавила.
Стукало в голові – от і все.
Спинився, спитав себе: «А на що ти, чоловіче, сподівався?» На прощення? Ні. Тоді на що?
Нащо розказав?
Мусив їй сказати. Мусив. Бо як було жити, маючи такий гріх, такий тягар на душі? Попові не признався на сповіді – жінці...
Али чим далі од хати тої, до якої дорога була відтепер навіки заказана, відходив, тим більше підступала разом з нудотою инша думка: чи тре’ було признаватися?
Що ж він наробив?
А що життє з ними всіма наробило?
– Що з вами, таточку? – Ольчин зойк з того вечора. – То тая відьма?
– Яка ще відьма? Упав на дорозі, перечепився, то й забився.
– Я вже не маленька, тату. Та й всеньке сило говорить...
– Сило?
– А ви-те думали...
Тепер ніхто йому нічого не скаже. Прощений. А от Гандзя так і не простила. Ци любила й після того признання, сварки й побиття?
Останньою любов’ю була Гандзя. Останньою. Не старий тогді ще був. Потім хотів з кимось зійтися, бо ж сам-їден... Катька Грильова оно сама приходила, жити разом казала, давайте... Не міг... Ну, була їдна жінка, з України, землячка, на останніх його сибєрських зарібках. Що їсти їм варила.
Голос: «То я до тебе приїду?»
«Не тре’».
І плач.
Як вона могла ввійти до його хати, де Зося... Де... Де й Гандзя ніби жила. А він тоже живий був...
Якову стає нестерпно душно в хаті. Вичовгує надвір, навіть не одягнувши шапки.
Падає лапатий мокрий сніг. Али по холодному вітру-січкуну чути – вночі похолодає. Йому нестерпно хочеться йти куди завгодно, али не можна. Болять кості, печінка, внизу живота. Килько тих хороб назбиралося! Чогось і в горлі пече.
Зблимує вогонь у вікні сусідів. Тепер там нова хата нових господарів на місці колишньої Федотової. Улянчиної. Тієї, до якої не раз малим бігав. Теї люди з другого села купили. Уже в гинчих хазяїв, Лапацунів по-вуличному, котрим «куркульська» хата колись дісталася. Якісь непривітні, вічно заклопотані, вічно розсварені люди, хоч і молоді, десь під сорок тильки, живуть у тій хаті.
Яків вертається до своєї хатини. Стоїть, відсапується. Цільну дорогу пройшов. Бере до рук мобілку. Натискає на кнопку. Раз і вдруге, як учили.
– Тату? – схарапуджений голос Віки. – Вам погано? Я зараз буду.
– Мені не погано, – поспішно каже Яків. – Поговори зі мною, доцю.
– Поговорити? Може, я ліпше зараз прийду? Я прибіжу.
– Нє, нє, чого тобі йти...
– Чого мені йти, тату...
І тут він чує – Віка тамує сльози. Гасить плач. А може, й плакала перед тим, як він подзвонив.
– Що сталося, доцю? Доцю!
Мовчанка. І раптом Віка таки схлипує – голосно, ображено, по-дитячому – те й по телефону чути.
– Нічо, нічого, тату...
– З Андрієм щось? Ци дітьми?
– Андрій мене покинув. Назовсім покинув, тату, – каже Віка.
– Як то покинув?..
У Якова терпне язик. Сухо-сухо стає на піднебінні.
– До тої пішов, – схлипує Віка.
– До теї... Та я йому...
– Не треба, тату, – чути, як Віка ковтає сльози. – Він мені тоже не потрібен. Не треба, тату...
Двічі за своє життя Якову довелося побувати на суді у свему селі.
Перший – як Митьку Лаврикового судили привселюдно. Взяв і серед білого дня – то було десь на третій чи четвертий рік, як колхоз організували – привів собі з ферми теля. У хлів свій поставив. Мусив міліціянт силою забирати. Тико те вар’ятство для Митьки кепсько скінчилося.
Митька й на суді в клубі вар’ята грав. Казав: як же я винен, коли своє брав. Люди добрі, всьо ж вокруг колхозноє, всьо вокруг мойо. То й теличка моя. Так я собі міркував, може, ошибався, то поправте, граждани судді.
Ну, й догрався. Прокурор сказав, що з такої-то статті треба перекваліфікувати на п’ятдесят четверту – антисовєтську пропаганду й агитацію. Потім десь там вже в місті впаяли Митькові десять літ. Правда, з них тико штири відсидів, у п’ятдесят шостому вернувся, али вже худющий, з погаслим поглядом циганкуватих очей – вмер жартун.