Яків не може щось сказати, хоче заперечити й не може... Тильки тулить старе, колись знане ним тіло до себе, мовби намагається зігріти.
– От яка я тепер, Яську...
Очі такі знайомі і незнайомі.... Вицвілі, та в куточках виглядають крізь утому, хоч і постаріла, али таки бісики. А може, йому хотілося їх побачити?
Виявилося – Улянка таки вирішила, як вона каже, хоч перед смертю навідатися до рідного села. Бо раніше збиралася і ніяк не могла зібратися. Все, каже, чудилося, здавалося – от поїде, а тим часом приїде Тиміш, а її вдома нима.
Коли вже до хати зайшли і чарку випили, закушуючи салом, огірками свіжими і яєшнею, коли й Соломія пішла, лишивши їх наодинці, попросила Улянка:
– Розкажи, як Тимоша судили...
– Мо’, не треба?
Яків спробував опиратися. У голові, трохи захмеленій (николи не був пияком, як міг, боронився од того зілля, хоч чарку-другу міг перехилити), шуміло, али не від випитого. То був шум якогось незнаного старого дерева, що єдине шумить серед тихого-тихого лісу. А він йде до того дерева, чує той шум й намагається обминути, али щось туди тягне. Ци й обмине...
Таки розказав. Навіть про те, що Тимошу намагалися убивство його сім’ї приписати. Про ту розмову в районі, в кагебе, розказав – геть усе.
– Він не вельми... Він не трусився?..
– Трусився?
Ага, чи не трусився, сказала Уляна. Бо ж десь за рік перед тим, як забрали, то щось у тайзі підчепив, як ходив на полювання, то часом ні з того, ні з сього пропасниця починала бити. Отако-о трусився.
– Нє, не трусився, – сказав Яків. – Сидів...
Сидів, як закам’янілий. Час від часу підводив голову. У зал вдивлявся. Тоді хтось із сільських активістів, чи тих, чиї сім’ї вважалися постраждалими од бандерівців, кричав, що він, мовляв, ще й очі сміє піднімати, бандюка. Були й инші виступи. Али про них Яків не став казати. А от про останні слова Тимоша сказав. Дослівно.
– Я боровся з радянською владою, – сказав Тиміш. – Боровся, бо й вона мене обідила.
– Говоріть по суті, – перебиває суддя.
– Я й кажу по суті, – у тихім голосі Тимоша була неприхована гіркота. – Я й кажу так. Знаю, що милості мені не буде. Воював я... За що, самі знаєте.
– Ви були бандитом, – не витримує обвинувач.
– Може, й так, – погоджується Тиміш. – Як для кого... Я вбивав людей, яких вважав ворогами, визнаю. Тих, хто був за власть, з якою ми воювали, – тоже признаю. – Переводить дух. – І прошу вибачити і простити, коли кого чим обідив. Али я николи не підняв руку на безневинну жінку чи дитя... Чуєте, николи! І твеї сім’ї, Якове, я не вбивав... Хай Бог боронить. І твеї сім’ї, Текле, тоже... І твого чоловіка, Василино... В остальному простіть... Жити, звісно, хотів би...
От і вся остання промова. Тиміш сідає на лавку, між двома солдатами, які змінили міліціянтів на другий день суду.
І ніби поруч їх, Якова і Улянки, на лавку сідає. Яків устає і приносить ще одну чарку. Ставить.
Улянка витирає сльози. Шкарубкою, поораною, висохлою долонею.
– Ой, Ясю...
– Пом’янемо його душу, – Яків розливає ще самогонку.
І в третю чарку наливає.
П’ють.
Їдна повною зостається.
Яків торкається Улянчиної руки. Висушеної, поораної жилами. Наче скибки маленькі серед малого поля.
– Що, Яську?
– Яську... Давно не чув...
– Давно, Яську...
А потім розказує Улянка, як вони жили там на висилці. В тайзі, на березі великої річки Об. Коротке дивне назвисько. Як бідували, особливо перші роки. Хоч, каже, люди там прості й не такі заздрісні, як у нас. І про те розповідає, як почула одного разу, вже на сьомому році висилки, коли обоє батьків Тимоша померли, тихий стукіт у вікно. Як очам своїм не повірила, побачивши при слабкому світлі місяця того, кого ніколи вже й сподіватися побачити не могла, хіба краплину своєї надії, десь у потаємному кутку берегла.
Тиміш, як виявилося, взнав її адресу в родичів, тієї ж тітки Катерини. А паспорт був справді чужий, тильки не вбитого червоноармійця, а колійного обхідника, якому Тиміш дав чималі гроші, а той повідомив, начеб паспорта на вокзалі вкрали.
Тиміш сказав, що він завербувався на лісосплав неподалік від їхнього теперішнього села. Рано-вранці вислизнув з їхньої оселі. Улянка потім мовби повезла гриби продавати в той посьолок. І «випадково» познайомилася з лісосплавщиком Степаном Кучеренком. Так тепер звали Тимоша. А потім і він до них прийшов. Перед тим дітей попередила Улянка. Через рік і шлюб, як належить, у місцевому сільсовєті взяли. Ще через рік, на сорок четвертім році, Улянка вже носила під серцем останню свою дитину – доньку Софійку. Зосечку.
– Зосю?
– Так.