Він сказав, що намагався зазирнути в мою душу, але не і знайшов її. «Авжеж, панове присяжні засідателі, не знайшов». Він запевняв, що у мене насправді нема душі і ніщо людське, ніякі моральні засади, що живуть у серцях людей, мені не доступні.
— Ми, звичайно, не ставитимемо це йому на карб. Можна тільки пошкодувати, що в нього нема душі, — бо коли її нема, то її не здобудеш. Але суд повинен обернути терпимість, цю пасивну чесноту, на іншу, не таку зручну, зате вищу чесноту — справедливість. Надто в тих випадках, коли така по- . рожнеча серця, яку ми виявили в цього чоловіка, стає проваллям, згубним для людського суспільства.
І тут він заговорив про моє ставлення до мами. Він повторив усе, що говорив на початку. Але говорив про це куди довше, ніж про мій злочин, — так довго, що зрештою я вже не слухав і відчував лише одне: ранок нестерпно жаркий, нічим дихати. Так було до тієї хвилини, коли прокурор зупинився і після паузи озвався тихо й проникливо:
— Панове присяжні, завтра ми судитимемо найстрашніший з усіх злочинів — батьковбивство.
Таке звіряче лиходійство, заявив він, годі собі уявити. Він сподівається, що правосуддя не виявить слабкості і по заслузі покарає лиходія. Та він не боїться сказати, що навіть цей страхітливий злочин навряд чи жахає його дужче, ніж моя бездушність. На його думку, чоловік, який морально вбив свою матір, сам відлучив себе від людської спільноти, як і той, хто підняв злочинну руку на батька, що породив його. Так чи інак, перший вказав шлях другому, певною мірою був його провісником і взаконив його лиходійство.
— Я певен, панове, — додав він, підвищуючи голос, — вам не здається надто сміливим моє твердження, що чоловік, котрий сидить зараз перед нами на лаві підсудних, відповідає і за те вбивство, яке ми судитимемо завтра. Хай же він прийме належну кару.
Прокурор витер хустинкою блискуче від поту обличчя. І наостанку сказав, що, хоч які прикрі його обов'язки, він виконає їх рішуче. Він заявив, що я порвав зв'язок з людським суспільством, стоптав головні його засади і не смію просити милості, бо мені чужі найелементарніші людські почуття.
— Я вимагаю у вас голови цього злочинця, — гримів він, — і вимагаю з легким серцем! Довго працюю я на своїй ниві і мені вже неодноразово доводилося вимагати смертної кари, але ще ніколи я так добре не розумів, як сьогодні, що цей мій тяжкий обов'язок продиктовано, підкріплено, осяяно усвідомленням владної і священної необхідності і тим жахом, якого я зазнаю, дивлячись на чудовисько, в котрому не можу побачити нічого людського.
Прокурор сів, і надовго запала тиша. В голові у мене все мішалося від задухи і подиву. Голова суду кахикнув і неголосно спитав, чи не хочу я щось сказати. Я встав і, оскільки мені давно хотілося заговорити, сказав перше, що спало на думку: я не мав наміру убити того араба. Голова зауважив, що це голослівна заява і що досі він погано розумів, на чому тримається мій захист. Він буде дуже радий, якщо я до виступу мого адвоката уточню, що спонукало мене до такого вчинку. Я швидко сказав, плутаючись у словах і відчуваючи, який я смішний, що все сталося через сонце. У залі пролунав регіт. Мій адвокат знизав плечима. Йому одразу дали слово. Але він заявив, що вже пізно — промова його забере кілька годин — і він просить перенести його виступ на вечірнє засідання. Суд погодився.
По обіді лопаті великих вентиляторів знов розганяли в залі засідань густе повітря, знов колихалися, все в один бік, маленькі барвисті віяла присяжних. Мені здавалось, захисній промові мого адвоката не буде кінця-краю. Але в якусь хвилину я нашорошився, бо він сказав: «Так, це правда, я вбив». І далі, провадячи в тому самому тоні, усе казав: «Я». Я дуже здивувався. Нахилившись до жандарма, я запитав, чому адвокат так говорить. Жандарм буркнув мені: «Мовчи» і трохи згодом відповів: «Усі адвокати так роблять». А я подумав, що знов мене усувають, ніби я не існую, і певною мірою підміняють мене. А втім, я був уже далеко від зали суду. Та й адвокат здавався мені смішним. Він подав поспіхом свою тезу про самооборону, викликану поводженням араба, і теж заговорив про мою душу. Але, по-моєму, ораторського хисту він мав куди менше, ніж прокурор.