— Службовці похоронної контори вже прийшли. Я зараз попрошу їх закрити домовину. Хочете востаннє глянути на свою матусю?
Я сказав:
— Ні.
Тоді він, стишивши голос, скомандував у телефон:
— Фіжаку, веліть тим людям, хай починають. Потім сказав, що й сам піде на похорон, і я подякував йому. Він сів до столу і, схрестивши свої куценькі ніжки, додав, що крім мене і нього піде ще медична сестра. Але дідів і бабів не буде: за правилами притулку його мешканцям заборонялося брати участь у похороні. Директор дозволив їм тільки посидіти біля небіжчиці ніч.
— Цього вимагає людяність, — зауважив він. Однак цим разом він дозволив одному давньому приятелеві матері провести її на кладовище.
— Його звати Томас Перес. — Тут директор усміхнувся й сказав: — Ви, звісно, розумієте. То було трохи дитинне почуття. Але вони з вашою матусею були нерозлучні. У притулку з них кепкували, казали Пересові: «Це ваша наречена». Він сміявся, їх обох це тішило. І справді, смерть пані Мерсо його глибоко вразила. У мене не стало духу відмовити йому. Але наш лікар порадив учора не пускати його до тіла.
Ми довгенько мовчали. Потім директор підвівся і, визирнувши у вікно, сказав:
— А ось уже й священик із Маренго. Сьогодні він поквапився.
І директор попередив мене, що церква аж у селі і йти туди не менш як три чверті години. Ми вийшли надвір. Унизу перед будинком стояв священик і двоє хлопців-служок. Один тримав у руці кадило, а священик, нахилившись, прикорочував срібний ланцюжок. Як ми підійшли, священик випростався. Він назвав мене «сину мій» і мовив мені кілька втішних слів. Тоді зайшов до моргу, і я слідом за ним.
Нараз я помітив, що шрубики на вікові домовини вже позагвинчувані, а в кімнаті порядкують чотири чоловіки в чорному. Директор сказав мені, що катафалк чекає на дорозі. Священик забубонів молитву. Від тої хвилини все пішло дуже швидко. Люди в чорному підступили з покровом до труни. Священик, його почет, директор і я вийшли з моргу. При виході стояла не знайома мені дама. Директор відрекомендував їй мене:
— Пан Мерсо.
Імені дами я не розчув, зрозумів тільки, що це медична сестра. Вона поважно схилила в поклоні своє довгасте худе обличчя. Ми порозступалися, щоб пропустити домовину, рушили за її носіями і вийшли з двору притулку. За брамою чекав катафалк, видовжений, лакований, лискучий ящик, схожий на учнівський пенал. Обіч застигли розпорядник процесії, дрібний чоловічок у кумедному вбранні і якийсь дідок, у нього був знічений вигляд. Я здогадався, що то і є Перес. Коли тіло винесли з моргу, він скинув свого крислатого фетрового капелюха з круглим низьким денцем; на ньому був чорний костюм, штани на черевиках побрижились, а на шиї чорнів жалобний метелик, надто малий до сорочки з таким широким білим коміром. Ніс у чорних вуграх, губи тремтять. Сиве, зовсім ріденьке волосся не закривало вух, і вони мене вразили, ті вуха: якісь миршаві, майже без окрайки та ще багряної барви, що підкреслювала мертвотну блідість обличчя. Розпорядник похорону порозставляв нас. Попереду священик, за ним катафалк. Коло нього четверо в чорному, потім директор, я, ззаду йшли медична сестра й пан Перес.
У небі сяяло сонце. Повітря важчало, починалася спека. Не знаю, чого ми так довго не рушали. В темному одязі я впрів. Перес надів був капелюха, але знову скинув. Трохи обернувшись, я дивився на нього. Директор сказав, що моя неня й пан Перес часто прогулювалися вечорами в товаристві доглядальниці і доходили аж до села. Я роззирнувся довкола. Шереги кипарисів тяглися аж до горбів на обрії, між кипарисами мріла земля, де руда, а де й зелена — виразно малювалися хатки, і я зрозумів маму. Ввечері ця картина, мабуть, навіює почуття жури й супокою. А от зараз сяє сонце, тремтить марево, і весь краєвид здається жорстоким і гнітючим.
Нарешті ми рушили. Аж тоді я примітив, що Перес ледь накульгує. Катафалк набирав швидкість, і старий почав відставати. Відстав також один з тих у чорному і пішов поряд зі мною. Дивно, як швидко підбивається вгору сонце. Почув раптом, як довкола дзижчать у полі комахи і шелестить трава. По щоках мені котився піт. А що я приїхав без капелюха, то обмахуватися міг тільки хусточкою. Службовець похоронного бюро щось мені сказав, але я не розчув його слів. Він витирав свою лисину хусточкою, тримаючи її в лівій руці, а правою піднімаючи кашкета. Я перепитав:
— Прошу?
Він показав на небо й ще раз мовив:
— Припікає. Я сказав: