По Олешковім обличчі промайнула тінь збентеження.
— Ні, — чесно визнав він. — Не встиг.
— Він не встиг, — зневажливо пирхнув дід. — А ті половці, може, саме до них і підкрадаються.
Олешко почухав потилицю — що тут скажеш?
— А ще хлопці, коли перебралися з-за Сули, завважили, ніби в одному місці земля якось дивно задвигтіла, — натомість повідомив він.
Дід Овсій нахилився вперед.
— Це ж де саме?— швидко запитав він.
— Ближче до Чубарового лісу.
Дід Овсій кивнув головою.
— Саме там є Змієва нора, — сказав він. — Пам'ятаєте, колись я вам розповідав про неї?
Олешко недовірливо скривився:
— То все казки!
— Казки чи не казки, а розібратися треба, — заперечив Муровець. — То ти, Олешку, загадай своїм хлопцям, аби уважніше дивилися за тим місцем.
— Загадаю, — кивнув головою Олешко.
Як у воду дивися дід Овсій, коли попереджав про половецький напад.
Не встигли коноводи за наказом Муровця пригнати з пасовиська коні, як стежник на сторожовій вежі вигукнув, що з лісу вихопився вершник і жене до Городища, мов навіжений.
За хвилину вершник уже прогуркотів по мосту через Байлемів ставок і влетів у браму.
— Половці напали на Воїнь! — засапаним голосом вигукнув він. — Половці під Воїнем!
— Та не кричи, — поморщився Муровець.— Краще скажи, чи послали гінця до Переяслава?
— Послали, — римівець ніяк не міг віддихатися. — Але ж треба протриматися, поки князь Володимир приведе військо з Переяслава...
Атож, Переяслав таки далеченько — за сотню поприщ. Доки гінець доскаче туди, доки княжа дружина збереться, доки дістанеться Воїня — від міста можуть лишитися самі руїни.
Якусь хвилю Ілля дивився на гінця невидющим поглядом. Тоді звівся на ноги і звернувся до дружинників, що оточили їх тісним колом.
— Чули все? — гримнув він. — Тоді чого ґав ловите? Одягайтесь і на коні!
Дружинники кинулися по шоломи та панцирі. Затрималося лише кількаро сивовусих римівців. Вони все ще стояли на тому, що під час небезпеки треба передовсім захищати своїх рідних і свої будівлі, а не кидатися стрімголов, як оце зараз Муровець, невідомо куди і навіщо. Проте важкий погляд велета ковзнув по них і старих вояків наче вітром здмухнуло.
І все ж довелося трохи затриматись, бо напризволяще залишати Римів теж не годилося. Тому Муровець звелів наймолодшим хлопчакам проїхатися містечком і підняти на ноги всіх, хто міг тримати зброю, а спостережникам зі сторожової вежі — подвоїти пильність і коли що — бити в усі била так, щоб і в Переяславі почули.
Наостанок Муровець спинив погляд на невеличкому гурті чотирнадцяти-п'ятнадцятилітніх парубчаків, що притьмом примчали за дорослими дружинниками. В Римові їх називали молодшою дружиною Поповича, бо ж ніхто з дорослих не вовтузився з ними стільки, як він.
Хлопці вже вміли бігати не згірш за своїх батьків та старших братів, і стріляли не гірше, й на шаблях непогано билися. От тільки ще коней не мали та й мірятися силою з дорослими ратниками було їм ще ранувато.
— А ви чого тут?! — поцікавився Ілля. — Що, теж чубитися з полинцем кортить?
Парубчаки закивали головами.
— Ану, киш з дороги! — гримнув на них Муровець. Втім прикусив губу і вже спокійніше додав: — Ви от що... Сідайте на коней і вдавайте, ніби ви вже дорослі. Нехай ті, хто піддивляється здалеку, подумають, що ніхто нікуди не виїздив. Зрозуміло? А старшим над вами буде...
Муровець на мить затнувся. Поруч з дідом височів Олешко. І, мабуть, варто було б саме його залишити з парубчаками. Проте зазвичай шибеникуваті очі Поповича дивилися на Муровця так благально, що серце велета не витримало.
— Старшим над вами буде дід Овсій, — прогримів Муровець. — Слухайтесь його, як мене. Бо коли що...
Що буде, він не доказав, але й без слів усі знали, що Муровець міг пробачити будь що, окрім боягузства та непослуху.
— Тож глядіть мені... — про всяк випадок ще раз попередив Муровець.
— Та їдь уже, їдь, — втрутився дід Овсій. — Нічого зайве лякати хлопців. Я сам за всім простежу.
В тому, що дід таки простежить, сумніву не було. Жодне сторожове містечко над Сулою не мало такого зіркого і в'їдливого діда.
А що буде потому, як дід щось запримітить, теж неважко було здогадатись. За його наказом старші хлопчаки та дівчата злетять на коней і почнуть гасати туди-сюди, щоб у ворожого спостережника склалося враження, що римівці запримітили орду і спішно готуються до оборони.
Якщо ж орда таки вирішить напасти, то найменші діти разом з старими жінками кинуться до човнів і розчиняться в присульських болотах, а парубчаки з дідами стануть з луками за огорожею. А римівська огорожа така, що за нею й один утримається супроти десятка нападників.