Муровець кивнув головою.
— Гаразд, — сказав він дідові і обернувся до Поповича. — Ти чого це стоїш як засватаний? Чи, може, тобі особливе запрошення потрібне?
Олешка мов язиком злизало. За мить він уже жваво бубонів до свого коня, загнуздуючи його.
Під стінами Воїня
Півтори сотні вершників пролетіли римівськими вулицями так швидко, що дворові пси здійняли ґвалт уже тоді, коли тупіт розтанув у лісі.
Нетерплячий Олешко Попович спочатку вихопився далеко вперед, проте невдовзі Ілля Муровець наздогнав його.
— Пожалій хоча б свого коня, — невдоволено прогримкотів він. — Ти ж з нього, вважай, три ночі не злазив.
— Нічого, нам з ним не первина, — безтурботно відгукнувся Олешко і поплескав коня по крутій шиї. — Правда ж, Орлику?
Орлик у відповідь дзвінко заіржав і знову вихопився наперед. Проте важкий Гнідко Муровця, що радше нагадував старого тура, знову повільно, але впевнено очолив перегони.
Біля першого лісового закруту на них чекало зо два десятки вершників з Вишнівки — невеличкого селища, зачаєного серед майже неприступних боліт.
— Що, вдома не сидиться? — насмішкувато вигукнув Попович. — Чи комарі вигнали?
— Та з комарами ми якось дали б раду, — негайно відгукнувся старший над вишнівцями, опецькуватий Козьма Боровик. — Але ж сам відаєш, що наш князь загадав при небезпеці не відсиджуватися за тином, а йти на поміч сусідові.
Козьма був любитель побалакати, тож Муровець лише кивнув йому і погнав Гнідка далі.
Коли до Воїня лишалось, може, одне поприще, вони наздогнали ватагу лящівців.
— О, — зрадів старший над ними, кремезний, зарослий по самі вуха Михтодь Хижий. — Тепер ми точно відтягнемо на себе добрячу половину половців. І воїньці зможуть протриматися до підходу князя Мономаха.
— Протриматися, кажеш, — Муровець невдоволено поворушив вусом. — А що, коли за цей час інша орда налетить на мій Римів чи твою Лящівку?
Хижий важко зітхнув.
— Та в мене самого душа не на місці, — признався він. — Але що ми можемо вдіяти?
— Гадаю, щось таки та зможемо, — нетерпляче повів плечем Муровець. — Пропоную таке. Ти з михайлівцями їдь на поміч воїньцям...
— Е, — засумнівався Хижий. — Мої вже вивідали, що за закрутом на Воїнь зачаївся великий половецький гурт. Мабуть, чекає на нас.
— Тим краще. Значить, ти їдеш ніби на поміч Воїню, а перед тим закрутом зупинишся, начебто щось запідозрив і пошлеш уперед чоловік з десять на розвідку. А сам з рештою зійдеш з дороги і вдариш на тих полинців зі спини. А як боїшся, то не сходь з дороги і вдавай, ніби чекаєш на мене.
— Я — боюся? — побуряковів Хижий. — Ти ще мене погано знаєш!
— От і добре, — кивнув головою Муровець. — Матиму змогу дізнатися краще.
І він перший звернув на ледь помітну лісову дорогу, що в'юнилася нагору, в обхід Воїня. За ним цугом подалася решта римівців.
Їхалося легко. Уночі випав гарний дощ, тож пісок був щільний і твердий. На ньому навіть поступу важкого Гнідка не було чутно.
За якесь поприще ліс порідшав і до римівців долинув невиразний гул. З кожною хвилиною він наростав.
Спинилися край узлісся, порослого бересклетом. Муровець зіскочив з коня і напригинці рушив до краю стрімчака.
Перед ним відкрився безмежний степ з блакитною стрічкою Дніпра посередині. По обидва його боки хвилями ходили пишні очерети, а густі байраки переходили в такі ж густі діброви.
Так, тут половцям нічого не вартувало підкрастися й зненацька випірнути під самими воїньськими стінами. Що вони й зробили.
На просторому лузі між старицею Сули і Воїнем тирлувалося безліч метушливого люду. Проте, схоже, воїньське городище цікавило їх чи не найменше.
Частина заплави була огороджена високими паколами, за якими застигло з десяток навантажених по вінця великих дніпровських вітрильників. Саме тут, у захищеній від половецьких набігів воїньській гавані, збиралися човни, що з товарами спускалися вниз по Тясмину та Сулі, аби потім піднятися вгору по Дніпру аж до Києва і, можливо, далі. Саме тут ставали на перепочинок київські купці перед далекою дорогою до Царграду.
Часом у гавані збиралися такі великі багатства, що половецькі ханки і просто степові розбишаки втрачали голову.
От і зараз до огорожі пливла чи не половина орди, що вигулькнула під Воїнем. Пливла голяком, поклавши на маленькі очеретяні плотики зброю та сакви на здобич. Передні вже розхитували палі, а дехто навіть прослизнув за огорожу і тепер прямував до вітрильників. А що кожен охороняло не більше одного-двох сторожів, то було зрозуміло, чим закінчиться цей напад.