І оце — знову лист від Костянтина Петровича.
Спочатку він покартав хлопців, що ті мало пишуть йому про останні воронівські новини, а тоді повідомив, що й цього літа вони з Ганнусею збираються приїхати до Воронівки. А наприкінці запропонував: «А чом би нам з вами цього літа не зайнятися історією рідного краю? А то ж не знаємо навіть, у яких місцях живемо. Це ж сором який!»
Звісно, лист надійшов на адресу Колька Горобчика.
Знав Костянтин Петрович, кому його надсилати! Бо вже наступного ранку Горобчик забув про свій новенький комп'ютер і заходився складати списки тих, хто хотів би вивчати історію рідного краю. Себе він, звісно, записав до того списку першим. За ним записалися Ігор Мороз, Вітько Бубненко, Ванько Федоренко... Словом, ті, кому не сиділося вдома.
Щоправда, Ванько Федоренко засумнівався, чи вийде щось із тієї затії.
— Та яка ж у нас історія? — дивувався він. — Он у Києві — отам історія! Або навіть у Стародавньому Римі. А в нас — що? Воронівка та й годі. Одразу видно, що, крім ворон, у нашому селі раніше нічого путнього й не водилося.
Колько Горобчик аж підстрибнув від обурення.
— Як то нічого не водилося? А оті чорти, про яких кричала баба тітки Горпини? А половці, що колись вихопилися з нашого Чортового Яру?.. Мовчав би вже краще!
— Може, вони такі самі, як і ті русалки, — не здавався Ванько.
— Які ще русалки?
— А оті, що ми їх минулого літа шукали, — встряв у суперечку Вітько Бубненко. — Разом зі шпигунами.
Колько Горобчик хотів було сказати щось ущипливе, проте промовчав: за цей рік Вітько Бубна так зміцнів, що з ним навіть деякі старшокласники боялися зв'язуватись. До того ж Вітько разом з Ігорем Морозом відвідував шкільну секцію з боротьби.
— А Городище? — раптом сказав Ігор Мороз.
Цього разу заперечити ніхто не зміг. Бо коли у Воронівці й було щось загадкове, то це саме Городище. Розташоване воно на високому пагорбі по той бік Байлемового ставу. На його схилах приліпилося десятків зо два старезних хат. Було там також древнє, заросле дерезою, кладовище. Від села на Городище дорога піднімалася хоча й стрімко, проте на нього усе ж сяк-так можна було вибратися навіть возом. А от з іншого боку Городища, над неосяжними присульськими плавнями пагорб уривався так прямовисно, що в животі тенькало ще більше, ніж тоді, коли заглядати до Чортового Яру.
Посеред Городища, наче якийсь загадковий знак, вросла у землю величезна гранітна брила. А ще довколо нього час від часу знаходили то наконечник стріли, то заіржавлений уламок меча...
Проте кому вони належали, хто тут бився і з ким — цього ніхто з воронівців не знав. Щоправда, колись історією Городища займався місцевий учитель Семен Пилипович Врадій. Але він уже давно помер, а його сім'я кудись переїхала.
— Треба ту сім'ю розшукати, — запропонував Ігор Мороз. — Може, хоч якісь папери у них залишилися.
— От-от, — згодився Колько Горобчик. — А поки що давайте подумаємо, де будемо збиратися.
— Звісно, де, — втрутився Вітько Бубна. — У школі, де ж іще!
— Краще в клубі, — запропонував Ванько Федоренко. Його батько працював там кіномеханіком.
— Пхе, — скривився Горобчик.— Це все нецікаво. Нам би знайти щось інше. Таке... Якесь історичне або й доісторичне місце. Печеру б якусь вирити, чи що.
— А навіщо її рити? — здивувався Вітько Бубна. — Он у Чортовому Яру ними хоч греблю гати!
— Це ти гарно придумав, — похвалив його Горобчик і подався додому. Там він заліз у інтернет і заходився розшукувати відомості про їхню Воронівку. Та оскільки нічого путнього знайти не вдалося, він подався до сільської бібліотеки, де, кажуть, зберігалося кілька старовинних книг з історії.
Ігор Мороз поліз на горище, щоб знайти початок прадідусевого альбому. Він же пообіцяв розшукати адресу сім'ї Семена Пилиповича Врадія.
Ванька Федоренка батьки під обидві руки повели до лікарні, щоб полікували йому зуба.
Тож Вітькові Бубні не лишилося нічого іншого, як взяти заступ і спуститися до Чортового Яру, аби підправити якусь із печер.
Дивні звуки
Цілий тиждень Вітько не вилазив з Чортового яру. Часом навідувався Ігор Мороз і ставав поруч до роботи. У Ігоря був кепський настрій, бо він ніяк не міг знайти початок прадідусевого альбому.
Щоправда, йому пощастило розшукати рідню Семена Пилиповича. Однак виявилось, що вчителеві внуки встигли пустити дідусеві записи на паперові кораблики.
Одного разу прибіг захеканий, проте страшенно вдоволений собою Колько Горобчик. Під пахвою він тримав невеличку теку.
— Ось, — урочистим голосом почав він і тицьнув теку Вітькові під ніс. — Бачиш? Оце половець. А оце руський воїн. Я прочитав у бібліотеці, що тут, понад нашою Сулою, вони дуже часто билися.