Я є постійним головкомандуючим генералом-маршалом Державної Служби України в комітеті по питанням уникання конфліктів в голові самого себе міжнародного характеру.”
Санта Марії байдуже, вона сидить на підвіконні та палить. Періодично дивиться на Будду.
Track 9 — крик 2:47
Машина їхала вже по звичному для Києва вранішньому тумані. За водія в нас була Коді, яка водила цю орендовану машину із страшенним відчаєм. Радував лише сам факт поїздки.
Повільні пробки Подолу вже були не такими нудними і вже думки сум-відчай-надія-о,боже,щоробити? Не з‘являлися на вулиці Гоголівській. Ми не їхали на лівий берег, бо майже ніколи там не бували та боялися заблукати. Ми пили каву з термосів, знущалися з усіх мов світу та, мабуть, захворіємо від навстіж відкритих вікон — але це вже буде опісля Повітря зранку було вже холодним та обпалювало легені та горло. Ми ще довго виділи на лавах посеред невідомого парку та повільно хекали на долоні один одного. Гралися в слоників та розповідали короткі та хтиві анекдоти. Закривали обличчя руками, щоб не випустити щастя назовні.
Курили занадто багато, як на нас, кидали недопалки у смітник, який стояв навпроти…
Вія сказала:
— У мене з‘явилася геніальна ідея!
Ми всі почали сміятися, бо, здавалося, що всі ідеї Вії були геніальними у той чи іншій мірі.
— Я хочу провести перформанс! Значить так, являйте! На сцені у півколі сидить десять осіб. Перша та остання людина мають бути дівчатами. Так от, значить, дістає одна яблуко та відкушує. А потім передає його по колу. Остання людина, якій дістався огризок, кидає його в залу. Те саме відбувається й з другим яблуком. Потім на сцену виносять старий шиплячий радянський телевізор, вентилятор та два мікрофони на стійках. Одна дівчина підходить до вентилятора, а друга до мікрофона, і починають, відповідно, кидати пелюстки на вітер та волати без зупинки blah-blah-blah в мікрофон. Тут, значить, на сцену виходжу я та заладжу на телевізор. Стою спиною до зала. Читаю вірш. Перший раз дуже швидко та нерозбірливо, майже істерично, перекрикуючи blah-blah-blah. Другий раз повільніше, але не менш емоційно. І втретє, повільно голосно та виразно. Коли я закінчу, то хтось має витягти шнур з розгалуджувача. Функція інших восьми осіб дуже важлива, але невизначена.
Ми всі сміємося та починаємо розповідати безліч безглуздих історій та співати.Ми співали зажди одне й те саме — чи то Фактично Самих, чи то Крихітку Цахес, рідше — Рlacebo та Radiohead. Нам було весело разом і, здавалося, світ обертається навколо нас.
Посмішка залишає місце у грудях.
Вія стоїть та плаче. Просто вона сьогодні випустила на свободу одного свого гарного друга. Вітька.
Вона всім про нього довго та протяжно розповідала та показувала баночку із павутиною та маленьким павуком. Вона ловила мушок та комарів, а потім клала їх до банки. Але з часом стала помічати, що Вітьок не подає жодних при знаків активності й вирішила відправити його до природи, аби вилікувати його від депресії.
Вія стоїть плаче із вже пустою півлітровою банкою. Ми всі граємося у хвилину мовчання.
— Біжи! Біжи мій вільний Вітьок! Я тебе відпускаю! Повертайся у піхву природи!
Звичайно, можна було б пустити скупу чоловічу сльозу, щоб підтримати Вію та розвіяти істеричний сміх Коді, але того робити не хотілося.
Вже хвилин через п‘ять про Вітька ніхто не пам‘ятає, а ми їмо гот-доги у шаурмі.
Для підсилення настрою хтось намагається співати Біллі Голідей. Я перекрикую її Жільберто.