Джаз у наших серцях…
Мене все інтригувало тоді. Я просто сидів десь та міг втикати в одну точку, але продовжував радіти життю. Воно надавало енергію не гірше (а найчастіше й краще) за алкоголь чи наркотики. Ніщо не зрівняється з життям.
Я цілуюся із повітрям, яке ковзає поруч та намагаюся розчинятися у ньому частіше. Повітря — це те саме море, яке оповиває наше тіло живильною (вологою?).
Ми можемо радіти життя завжди. Бо ми маємо радіти життю завжди. Ми радіємо життю завжди?
Один знайомий загубив свою ліпшу подругу — хвилина і вона летить у невідоме. Зі стріхи… Вона дарує себе повітрю…
Ми ніколи не помремо. Ми не вміємо цього робити.
Анімалістичні картини на стінах здавалися облупленими копіями анімалістичних картин в будинку для старих. Ми допомагали там колись, пам‘ятаєш? Варили каша та розносили ліки, ввечері розповідали бабусям та дідусям короткі новелки з нашого життя та сміялися, коли нам відповідь простягали цукерки із майбутнього.
Так от, ці анімалістичні картинки, які висіли на стінах в твоєму будинку нагадували мені дуже багато. Часом навіть здавалося, що я переношуся кудись на машині часу, яка повільно тягне мене за руки, ноги, очі та шиї на потойбічний світ на пару хвилин, щоб оновити свої спогади, свої думки.
Коли дивитися на тебе, сидячи у кріслі, то можна побачити великі бліки від великої настільної лампи. Світло відбивалося від твоїх очей та вуст.
У колонках музичного центру повільно співали різні музиканти. Ми навіть не могли згадати їхні імена. Все це знову-таки пробуджувало спогади. Я згадував клуб „Майдан”, де ми сиділи та слухали музику, потягуючи смачні думки з оточуючих людей, гралися у енергетичних вампірів. Ти ще посміхалася хлопцю навпроти… Зараз ти не посміхаєшся, а здається просто замислилися над чимось своїм.
Я дивлюся тобі просто у вічі та також продовжую мовчати, тримаючи у руках паленого Джима Біма з місцевого міні-маркету. Десь на вулиці, здавалося, вже почалася північ. Повний місяць грався із нами у хованки, а ми складали з нього мозаїки на власних же очах і твоїх різнокольорових лінзах.
Занадто багато параноїків зібралося у цій кімнаті одночасно: займаються бозна-чим, ще й п‘яні в дупу. Але я був щасливим. Здається, найщасливішим за останні кілька місяців. Коли ти гуляєш сам містом Києвом, натираючи гульки на ногах, із улюбленими звуками у голові, тобі немає кому подзвонити, написати, чи піти — треба просто піти туди, куди хочеться та помедитувати.
Внутрішня медитація допомогла мені дуже кілька днів тому, бо, здавалося, саме це було потрібно для досягнення значного консенсусу із самим собою.
Здається, моє обличчя зараз також позбавлене думок — я починаю повільно засинати та снити, мріючи. Міряючи години хвилинами, я почав посміхатися всьому: картинам, тобі, місяцю, спогаду, дідусям, думкам, бабцям, кріслам та своєму віддзеркаленню у шклі.
Вія приймала антидепресанти і не переймалася з того, що їй не можна пити пиво та вина, їсти рибу та квашену капусту — вона сиділа у арт-клубах та повільно смоктала світлий ель, а дома діставала з холодильника сушених та в‘ялених карасів, та чистила їх із натхнення, дивлячись усілякі фільми для домогосподарок, душевно хворих, підлітків та розумово відсталих.
Вона взагалі робила усе не так, як треба, бо вважала, що тільки так вона зможе вилікуватися від депресії. Та вона й не вважала її за хвороба — просто настрій поганий: ну та й що, що каже лікар, чи Юрко, наприклад. Вона сама все прекрасно знає й незгірше за інших.
Повільна музика з конок комп‘ютера роз‘їдає її шкіру все швидше й швидше, залишаючи лише самі оголені кістки та трохи нервів, щоб можна було миготіти очима у повній темряві, дивлячись за світломузикою.