Каже: „Дякую, що провела. Маю йти за святковий стіл. Може ще якось стрінемося.”
Я повертаюся та йду, дістаючи цигарку. Але та невдовзі ламається. Проходжу поміж сміттєвих баків та дістаю іншу.
Як тільки хочу запхати останню до рота, два двірника кажуть мені: „Маладой чєловєк! У нас не можна палити. Підійдіть сюди й ми вам розповімо, де можна.
Я, як остання дурепа, підходжу.
Дві бабці щось довго й усєрдно розповідають. А я питаюся: „А чому це не можна палити?”
Вони якось зразу тупіють на очах та показують пальцем на двох кудлатих хлопців, але ті також не знають чому.
Тоді звідкись з‘являється священик та каже: „Я сєйчас што-то скажу, а ти запомні!”.
Я дивлюся на нього та кажу: „А чому російською?”
„Ну, добре, — продовжує він, — я зараз тебе відпущу і нікому нічого не скажу. Але ти запам‘ятай: не дивися нічого про Євросоюз! Не дивитися Euronews! Навіть 1+1 не дивись!!!”
Я прокидаюся…
Полночний брєд тєрзаєт душу мнє апять…
Після кількох тижнів страшних дощів з неба почало сяяти сонце.
Ми сиділи з Коді на підвіконні та пили каву, розмовляючи про усе на світі.
Пройшло ще кілька днів, як ми стали дійсно друзями.
Ми писали на пергаменті вірші, які потім зв‘язували шляречкою та ховали під наші ліжка, бо дуже боялися, що хоч хтось прочитає їх, а ще готували їсти усіляке їдло без м‘яса й сміялися без причини кожного разу, коли хотілися внести щось радісне у наше життя.
Час від часу до нас заходила Мариська, яка завітала до Києва на тиждень. Вона жила у мого ліпшого друга — Юрка.
А знала я її лише по тонісіньким мотузкам листування.
Коли не було чого робити ми усі втрьох влаштовували собі перегляди фільмів, а Юрка не кликали через те, що він завжди скаржився, як багато у нього роботи.
Якщо казати чесно, то можна певно стверджувати, що Юрко кохав Мариську, а Мариська також любила його.
Хоча хто його знає — чужа сім‘я потьомкі.
Якщо бути відвертим до кінця, то нічого вже не стримувало нас від пригод — я вже була хотіла рушити до Польщі разом із Коді.
Ми гралися у гру, де давали одна одній нові імена.
Імень стало так багато, що ми почали плутатися.
Тож довелося посміхатися та відзиватися на звичайне ім‘я.
Коли було сумно, то ми просто вмикали музичного центра та ставили перший ліпший музичний диск і танцювали-співали-волали… Просто раділи життю, також називаючи його по різному.
А коли лягали спати, то просто розмовляли про все на світі.
Ти тоді розповіла мені, що хтіла би побувати у Кіліманджаро, бо щось тебе приманює у ній.
Я її теж любила після твоїх розповідей, Коді.
Ми вчилися санскриту по самовчителях, аби потім вразити усіх цією нашою здатністю. Коді було легше, бо, як виявилося, вона знала до біса багато мов.
Я почувалася тупенькою, бо сама знала тільки українську й англійську. Час від часу кидала у її сторону пару фраз норвезькою.
Щось на кшталт: „У кватирку влетів метелик”. Чи, ще брутальніше: „Доброго ранку, Коді!”
Того доленосного ранку ми їли вареники з картоплею та салат „Ніжність”, придбаному позавчора у місцевому гастрономі. Пили каву й запарювали локшину швидкого приготування на обід.
Саме тоді подзвонив Юрко та сказав, щоб ми брали ноги у руки (чи руки у ноги?) й швидкою ходою їхали до нього на квартиру.
Я й Коді, звичайно, послухалися його й швидко почали збиратися. Так швидко, що запізнилися на три години.
Маршрутна таксівка повільно пленталася через страшенний трафік крізь нетрища Борщагівки, а ми слухали Тімо Мааса, не задоволено ділячи навушники.