Потім Світланка повела Вію до своєї подруги Люди. Виявилося, що та теж передивилася шкідливих мультфільмів та почала майструвати такі собі ціп‘якові пастки.
— Дивіться, дивіться! — почала вона галасувати, коли побачила Вію й Світланку, й підштовхнула нехитру конструкцію з доміно. Кості побігли, рушачи кожна наступну, а Світланка з Вією побігли за ними, щоб подивитися, що ж буде. Конструкція йшла на кухню, де щось пішло не так й чомусь впала бляшанка з гасом. З неї тихенько почала крапати рідина на газову плиту. Аж раптом зчинилася пожежа. Світланка з Вією побігли на дах, щоб врятуватися.
Там було маленьке вентиляційне вікно крізь яке можна було побачити карцер. Бідний дядя, почувши запах паленого, почав бігати по карцеру й зривати м‘яку оббивку (як йому це вдалося?). А потім сів посередині кімнати й почав відчайдушно ридати, бо виявилася, що ТУТ НЕМАЄ ДВЕРЕЙ. Вія з Світланкою дивилися за цим усім, коли вогонь почав підбігати до них. Коли з неба прилетів справжнісінький Бред Піт й врятував Вію.
— Й насниться ж!
Track 7 — Нотатки 3:07
Я не хочу нічого більше, бо мене задовольняє все те, що я маю. Але все одно блукаю десь по своїх скронях та знаходжу нові, не потрібні мені, бажання. Часом ці бажання перетворюються на звичайні повсякденні манії і тоді починаються схиби, які живуть у голові.
Пошматована голова не потрібно ні кому…
І я не хочу тебе більше
І я не хочу тебе
А потім починає здаватися, що мене оточують різнокольорові речі. Кожна річ має безліч відтінків. Навіть аркуш білого паперу, заплямований кавою, грає райдугою. І мене це задовольняє.
Бо поруч мене є якесь етерне створіння з повітря й попелу, яке допомагає стримувати себе самого від вчинків, про які я міг би пожалкувати. Правдивість завжди перемагає штучність. Не завжди ЗАРАЗ і ніколи ТУТ, але перемагає завжди. Мені так здається… повсякчас…
У голові безліч недопалків, які можливо буде допалити до кінця. А ще, якщо вийти вночі на балкон, то можна побачити, що на міському небі дуже мало зірок, бо закінчився серпень та вони усі попадали десь у низ на асфальт біля мого будинку. Саме вони залишили маленькі вибоїни, які, схоже, перетворилися на великі калюжі після першого дощу. Десь далеко цвіркочуть коники. Маленькі комашки, які навіюють дуже багато спогадів.
Спогади схожі на своїх прототипів та нагадують різноманітні нотатки.
Пригадую тебе.
Тебе, коли ти виходила із свого будинку рівно тринадцять місяців тому.
Була вдягнута у широкі реперські штани та кеди, свої любі чухлі, з твоїх вух грали якісь пісеньки, яки ми протяжно-довго слухали.
Щоправда, вже опісля, як доїхали до постаменту Магдебурзького права…
…наставав світанок, коли ми спали у сутінкових хмарах.
А потім стало зовсім ясно, як у дні, так і в голові.
Зовсім безмірно…
(Я міг тоді заверещати, ні, я міг скоріше бути не собою — а ким би хтів.)