— Відведи туди й дівчину.
Вільям міцно схопив Алієну за руку. Йому подобалося торкатися її. Хтозна, що могло статися далі. Може, він опиниться з нею сам на сам і тоді робитиме що захоче. Може, зірве з неї одяг і подивиться на її наготу. Може…
Його думки перервав голос графа.
— Хай з нами піде домоправитель Метью — він дбатиме про мою доньку.
Батько глянув на Метью і сказав з усмішкою:
— Від нього не варто чекати біди. Хай іде.
Вільям подивився Алієні в обличчя. Вона й досі була бліда, але страх робив її ще привабливішою. Її вразливість збуджувала Вільяма. Його охопило бажання впасти на неї всім тілом і побачити жах в її очах, коли він розсуватиме її стегна. Він імпульсивно нахилився до неї і тихо сказав:
— Я і досі хочу взяти тебе заміж.
Вона відсахнулася й гучно мовила, як плюнула:
— Заміж? Я краще здохну — чуєш, потворна пихата паскудо?
Лицарі посміхнулися, а дехто із челяді захихотів. Вільям відчув, як зашарілося його обличчя.
Мати раптом зробила крок уперед і дала Алієні ляпаса. Варфоломій хотів її захистити, але лицарі не пускали його.
— Стули пельку, — сказала мати Алієні. — Тепер ти не леді. Ти — донька зрадника й незабаром будеш жебрувати й голодувати. Ти більше не рівня моєму синові. Геть з очей моїх, і ані слова більше.
Алієна відвернулася. Вільям відпустив її руку, і вона пішла за батьком. Дивлячись їй услід, Вільям відчув, як солодка помста набуває гіркого присмаку.
«Вона — справжня героїня, немов принцеса з поеми», — думав Джек. Він із захватом дивився, як Алієна йде сходами з високо підведеною головою. Усі в залі мовчали, доки вона не щезла з очей. Щойно дівчина зникла в опочивальні, в залі наче згасло світло. Джек дивився туди, де вона щойно пройшла.
До мешканців замку наблизився один з лицарів і спитав:
— Хто з вас кухар?
Сам кухар обачно промовчав, але хтось указав на нього.
— Приготуй обід, — сказав лицар. — Збери підручних та йди на кухню. — Кухар відібрав п’ятьох. Лицар підвищив голос: — А всі решта — геть звідси. Забирайтеся із замку. Ідіть швидко та не беріть нічого, що вам не належить, якщо цінуєте своє життя. Наші мечі досі закривавлені, тож свіжої юшки не бояться. Ворушіться!
Усі рушили до дверей. Елена взяла за руку Джека, а Том — Марту. Альфред ішов поруч із ними. Накидки були на них, а жодного іншого майна, крім свого одягу й столових ножів, вони не мали. Вони разом з іншими спустилися драбиною, без зупинок перейшли міст, перетнули нижнє подвір’я, вартівню й через беззахисну тепер арку вийшли із замку. Щойно вони перейшли міст через рів — і всі зірвалися, немов жила з лука, що раптом луснула. Люди волали й скаржилися на свою долю. Джек слухав їх мовчки. Усі згадували про свою відважність. Джек не міг похизуватися сміливістю — він просто втік.
Єдиною сміливицею серед них була Алієна. Коли вона ввійшла в донжон і побачила, що будівля перетворилася з безпечної схованки на пастку, то миттю почала роздавати накази дітям і челяді, щоб ті сиділи тихо й не лізли під руку воїнам, що билися. Вона кричала на ворожих лицарів, коли ті погрожували мечами неозброєним жінкам і чоловікам, та й узагалі поводилася так, немов була цілком невразлива.
Мати скуйовдила його волосся.
— Про що замислився?
— Про те, що буде тепер із принцесою.
Вона зрозуміла, про що він.
— З леді Алієною?
— Вона немов принцеса з поеми, що живе у замку. Але лицарі не такі доброчесні, як у поемах.
— Саме так, — похмуро сказала мати.
— Що чекає на неї?
Мати похитала головою.
— Цього я не знаю.
— Її мама померла.
— Тоді їй буде складно.
— Я так і думав.
Джек помовчав.
— Вона сміялася з мене, тому що я не знав про батька. Але однаково сподобалася мені.
Мати обійняла його.
— Мені шкода, що я не розповіла тобі раніше.
Джек торкнувся її руки на знак того, що приймає перепрошення.
Вони йшли мовчки. Час від часу хтось сходив з дороги і простував полями до родичів або друзів, щоб попросити їжі й подумати, що робити далі. Більшість із тих, хто йшов разом з ними, звернула на перехресті в інший бік. Дехто пішов на південь, дехто — на північ, дехто попрямував далі, в торгове місто Ширинг. Мати відпустила Джека й потягнула за руку Тома, щоб той зупинився.
— Куди ми підемо? — спитала вона.
Це запитання, здавалося, здивувало його, немов Том чекав, що всі будуть без жодних запитань іти за ним, хай би куди він попрямував. Джек відзначив про себе, що слова матері частенько викликали такий вираз на Томовому обличчі. Схоже, його попередня дружина була зовсім іншою людиною.