Елена спитала Джонні:
— Де він спить?
Тепер Джонні відповів сам.
— Разом з нами в спочивальні, в колисці.
— Він, напевне, не дає вам спати.
— Ми все одно прокидаємося опівночі на службу, — сказав Джонні.
— Точно! Я й забула, що ночі в ченців такі самі безсонні, як і в матерів.
Катберт передав Джонні глечик із молоком. Джонні вправно однією рукою забрав малюка в Тома. Той не хотів з ним розлучатись, але в очах монахів він був ніким, тому покірно віддав дитину. За мить Джонні з немовлям зник, а Томові довелося боротися з бажанням кинутися за ним і сказати: «Стій, зажди, це мій син, віддай його мені». Елена стиснула його руку на знак співчуття.
Том усвідомив, що тепер має нову надію. Якби він працював тут, то міг би щодня бачити Джонатана — так, наче й не покидав його. То було б надто добре, і він не наважувався про це навіть мріяти.
Катберт уважно роздивлявся Марту й Джека, які витріщалися на глечик з молоком, доки його не забрав Джонні.
— Діти хочуть молока? — спитав він.
— Так, отче, якщо ваша ласка, — сказав Том. Він і сам не відмовився б.
Катберт налив молока в дерев’яні чаші й дав їх Марті та Джекові. Вони миттю проковтнули молоко, яке залишило білі сліди навколо їхніх губ.
— Може, ще? — запропонував Катберт.
— Так, будь ласка, — хором відповіли діти.
Том подивився на Елену, розуміючи, що вона відчуває те саме, що й він, — глибоку вдячність за те, що малі нарешті втамували голод.
Катберт знов наповнив чаші й мимохідь спитав:
— Здалека прийшли?
— З Ерлскаслу, що неподалік від Ширингу, — відповів Том. — Пішли звідти вчора вранці.
— Щось їли за цей час?
— Ні, — сухо мовив Том.
Запитання Катберта було цілком дружнім, але Томові було огидно визнавати, що він нездатний прогодувати своїх дітей.
— З’їжте поки що яблук і зачекайте вечері, — сказав Катберт і вказав на діжку, що стояла біля дверей.
Поки Марта з Джеком допивали молоко, Альфред, Елена й Том підійшли до діжки. Альфред старався набрати якомога більше яблук, але Том вибив їх у нього з рук і тихо мовив:
— Візьми два чи три.
Той взяв три штуки.
Том із вдячністю поласував яблуками, які трохи заспокоїли його шлунок, але ніяк не міг прогнати думок про вечерю. Ченці зазвичай їдять завидна, щоб зберегти свічки, радісно згадав він.
Катберт тим часом уважно дивився на Елену.
— Я тебе знаю? — спитав він нарешті.
Вона зніяковіла.
— Ні, навряд чи.
— Ти мені когось нагадуєш, — непевно промовив він.
— Я в дитинстві жила неподалік, — відповіла Елена.
— Так ось воно що, — сказав чернець. — А я і думаю: чому це ти старша, ніж маєш бути?
— У вас дуже добра пам’ять.
Катберт насупився.
— Не така вже й добра. Я певен, що згадав тебе недарма… Але байдуже. Чому ви пішли з Ерлскаслу?
— Учора вранці на нього напали й захопили, — відповів Том. — Лорда Варфоломія звинувачують у зраді.
Це приголомшило Катберта.
— Святі, бережіть нас! — вигукнув він і раптом став схожим на стару, яку налякав віл. — Зрада!
Надворі почулися кроки. Том обернувся й побачив у дверях іншого ченця. Катберт сказав:
— Це наш новий пріор.
Том упізнав його. То був Філіп — монах, якого вони зустріли в лісі дорогою до єпископського палацу і який нагодував їх смачним сиром. Тепер кінці з кінцями зійшлися: новим Кінгзбриджським пріором став колишній пріор лісового скиту, який і привіз із собою Джонатана. Томове серце підстрибнуло: Філіп добра людина, Том йому сподобався й, схоже, викликав у нього довіру. Він напевне дасть йому якусь роботу.
Філіп також упізнав його.
— Вітаю, Будівнику, — сказав він. — Схоже, роботи в єпископському палаці не знайшлося?
— Ні, отче. Архідиякон не найняв мене, а єпископ був деінде.
— І то правда — він уже був на Небі, хоча ми тоді цього ще не знали.
— Єпископ помер?