Раптом тишу порушили тривожні дзвони, і то безперечно били на сполох. Джек завмер на місці. Якщо він увійде зараз, усі здогадаються. А якщо ні…
Двері гостьового будинку відчинились, і з них вийшла Марта. Джек зі страхом витріщився на неї.
— Де ти був? — тихо спитала вона. — Ти пахнеш димом.
Джек не знав, як викрутитися.
— Я щойно вийшов, — відповів він у відчаї. — Почув дзвони.
— Брехун, — сказала Марта. — Ти давно пішов. Я знаю, бо не спала.
Він зрозумів, що не зможе її обдурити.
— Хтось іще не спить? — з острахом спитав він.
— Ні, тільки я.
— Не кажи нікому, що я кудись ходив. Прошу тебе.
Вона почула страх в його голосі й заспокійливо мовила:
— Добре. Хай це буде нашою таємницею. Не переживай.
— Дякую.
Тієї ж миті на ґанку з’явився Том і почухав потилицю.
Джек злякався: що подумає Том?
— Що сталося? — сонно спитав Том і шморгнув носом. — Димом тхне.
Джек тремтячою рукою вказав на собор.
— Схоже… — сказав і судомно ковтнув. І раптом з величезним полегшенням усвідомив, що все буде добре. Том подумає, що він просто прокинувся на кілька хвилин раніше, як і Марта. Джек знову заговорив, тепер уже впевненіше: — Подивіться на церкву — здається, вона горить.
II
Філіп ще не звик спати на самоті. Йому бракувало душної атмосфери дорміторію, храпу й вовтузні інших людей, хвилювань (коли хтось із старших монахів ішов у вбиральню, а за ним зазвичай тягнулися інші літні ченці, що страшенно розважало молодих послушників). Самота не допікала Філіпові ввечері, адже він був до смерті втомлений, але серед ночі, уже розворушеному опівнічною службою, заснути йому було важко. Замість того щоб повернутись у велике м’яке ліжко (Філіпа бентежило навіть те, як швидко він до нього призвичаївся), пріор розпалював вогнище й читав при свічках, ставав на коліна та молився або просто розмірковував.
Філіп мав про що подумати. Фінансові справи пріорату були в гіршому стані, ніж він очікував. Найскладнішим було те, що вся організація приносила дуже мало грошей. Вони володіли безкраїми землями, але багато ферм віддали в оренду задешево й на тривалий термін, а деякі платили ренту натурою: мішками борошна, діжками яблук, візками ріпи. На тих фермах, що не віддали в оренду, працювали самі монахи, але вони не були здатні виростити врожаї на продаж. Серед іншого майна пріорату були церкви, що збирали десятину. На жаль, більшістю з них керували ключарі, і Філіпові було складно дізнатися, скільки саме вони одержували та як розпоряджалися тими сумами. Книги надходжень і витрат ніхто не вів. Хай там як, було очевидно, що надходження замалі, або ж ними розпоряджалися надто недбало, щоб утримувати собор у належному стані. Утім, це не завадило ключареві зібрати чималу колекцію дорогоцінного посуду й церковного убору.
Філіп не міг дізнатися всіх подробиць до того, як особисто відвідає віддалені маєтки монастиря, але загалом усе і так було зрозуміло, а старому пріорові доводилося кілька років поспіль позичати гроші на повсякденні витрати в лихварів у Вінчестері та Лондоні. Коли Філіп усвідомив масштаби катастрофи, то був цим дуже пригнічений.
Він розмірковував, що робити, молився про те, щоб знайти якесь рішення, і йому дещо спало на думку. Філіпів план складався з трьох етапів. Спершу він мав відновити особистий контроль над грошовими справами пріорату. Наразі кожен з керівників монастиря розпоряджався певним майном і прибутками, які воно приносило: келар, ключар, гостинник, наставник і лазаретний мали «свої» ферми та церкви. Авжеж, ніхто з них не зізнався б, що має багато грошей, а якщо в них і був якийсь надлишок, вони витрачали його, побоюючись, щоб той не забрали. Філіп вирішив призначити нового відповідального за одержання всіх без винятку грошей, що належали пріоратові, і розподіл їх відповідно до потреб інших керівників, та назвати його рахівником.
Рахівником, звісно, мав стати хтось, кому б Філіп довіряв. Спершу він схилявся до того, щоб призначити на цю посаду Катберта Білоголового, келаря. Але потім пригадав його зневагу до ведення записів. Так не годилося. Відтепер усі прибутки та витрати мали записувати у велику книгу. Тоді він вирішив призначити рахівником молодого кухаря, брата Мілія. Інші керівники навряд чи схвально поставляться до такого задуму, хоч би кого він призначив, але Філіп тепер був головним, а решта монахів, які знали або підозрювали, що пріорат втрапив у злидні, так чи інакше підтримає реформи.