— Ідіть у гостьовий будинок, тримайтеся якнайдалі від собору!
«Він перебільшує», — подумав Філіп. Невже в клуатрі їм щось загрожувало? Але жодної шкоди в тому він не бачив, і, напевне, було цілком доцільно відійти якнайдалі від пожежі. «Насправді, я сам мав би про це подбати», — подумав Філіп.
Але обачність Тома змусила його замислитися про те, як далеко може поширитися руйнування. Якщо в клуатрі не було безпечно, то що станеться з будинком капітулу? Там, у бічній кімнатці з грубими стінами й без вікон, тримали оббиту залізом дубову скриньку, де зберігалася та дещиця грошей, що вони мали. За мить він побачив скарбника Алана, молодого монаха, який працював разом із ключарем і дбав про церковне начиння. Філіп покликав його.
— Треба забрати скарбницю з будинку капітулу. Де ключар?
— Він пішов, отче.
— Іди знайди його, візьми в нього ключі, забери скарбницю з кімнати й віднеси в гостьовий будинок. Мерщій!
Алан побіг, а Філіп повернувся до Катберта.
— Простеж, щоб він зробив усе як слід.
Катберт кивнув і побіг за Аланом.
Філіп обернувся й подивився на церкву. За ті кілька хвилин, на які він відірвався, вогонь посилився, і заграва в усіх вікнах стала яскравішою. Ключар мав подбати про скарбницю замість того, щоб так квапливо рятувати власну шкуру. Про що ще він міг забути? Філіпові було складно зосередитися — усе відбувалося так швидко. Ченці йшли в безпечне місце, про скарбницю мали подбати…
Він забув про святого!
У східній частині церкви, за єпископським престолом, стояв саркофаг святого Адольфія, ранньоанглійського мученика. У ньому лежала дерев’яна труна зі скелетом святого. Час од часу віко саркофага підіймали й демонстрували труну. Щоправда, Адольфій уже був не такий популярний, як раніше, але колись давно хворі дивом зцілялися, торкнувшись труни. Мощі святого могли стати важливою принадою собору для вірян і пілігримів. Загалом, мощі приносили стільки грошей, що, хоч як прикро, монахи часом викрадали їх з інших церков. Філіп прагнув відновити інтерес до Адольфія. Він мав врятувати його скелет.
Йому знадобиться допомога, щоб підняти віко саркофага й винести труну. Ключар також мав би подбати про це, але його ніде не було видно. Наступним із дорміторію вийшов Ремігій, пихатий підпріор. Він би згодився. Філіп покликав його й сказав:
— Допоможи мені врятувати мощі святого.
Ремігій перелякано подивився блідо-зеленими очима на собор у вогні, повагався мить і пішов за Філіпом до дверей східної галереї.
Усередині Філіп зупинився. Він, здавалося, щойно вийшов звідти, але пожежа поширювалася дуже швидко. Йому в ніс ударив різкий смоляний запах, і він зрозумів, що цей дух іде від балок даху, вочевидь просмолених проти гниття. Нагорі, окрім полум’я, вирував холодний вітер: дим валив крізь діри в даху, і вогонь втягував холодне повітря у вікна. Висхідний потік роздмухував вогонь ще сильніше. Жарини дощем сипалися на підлогу собору, а кілька великих балок, що палали вгорі, здавалося, от-от впадуть. До цієї миті Філіп хвилювався лише за ченців і майно пріорату, а тепер злякався і за себе й уже не був певен, чи варто йому йти в те пекло.
Що довше він чекав, то більшою ставала небезпека. Ще трохи вагань — і він геть втратить самовладання. Пріор підібрав поділ сутани й гукнув:
— За мною!
Із цими словами Філіп кинувся в трансепт. Він обійшов невеличке багаття, яке палало на підлозі, очікуючи, що будь-якої миті на нього може впасти балка з-під стелі. Біг, а серце в нього заходилося, він мало не кричав від напруги, аж доки не опинився в бічній наві навпроти.
На мить він зупинився. Бічні нави мали кам’яне склепіння й не горіли. Ремігій був поруч із ним. Філіп важко дихав і кашляв від диму, що їв йому горлянку. Він перетнув трансепт за кілька секунд, але йому здавалося, що це тривало довше за опівнічну службу.
— Ми тут загинемо! — сказав Ремігій.
— Господь захистить нас, — відповів Філіп і подумав: «Але чому тоді мені так страшно?»
Та часу на теологічні рацеї не було.
Він пішов уздовж трансепта й повернув у святилище, тримаючись ближче до бічної нави. Відчував жар лавок, що жваво палали на хорах, а заразом — і біль від втрати: то була дорога робота з прекрасним різьбленням. Філіп постарався не думати про це й сконцентруватися на тому єдиному завданні, що зараз важило. Він побіг повз вівтар у східний куток.