Філіп знав, що може довіряти Мілію, тому вирішив, що із цим питанням покінчено, і звернувся до Тома Будівника.
— Усі з твоєї родини тут?
Том кивнув і вказав пальцем. Вони стояли біля стіни гостьового будинку: жінка, дорослий син і двоє маленьких дітей. Менший хлопчик перелякано подивився на пріора.
«Вони, напевне, почуваються жахливо», — подумав Філіп.
Ключар сидів на оббитій залізом скриньці, де була їхня скарбниця. Філіп уже й забув про це. Він був радий бачити, що вона в безпеці. Пріор звернувся до ключаря:
— Брате Ендрю, труна святого Адольфія за трапезною. Візьми із собою братів і віднесіть її…
Він на мить задумався. Напевне, найбезпечніше було б залишити її в резиденції пріора.
— Віднесіть її в мій будинок.
— У твій будинок? — сердито перепитав Ендрю. — Мощами опікуюся я, а не ти.
— Тоді ти й мав би подбати про те, щоб урятувати їх від вогню! — вибухнув Філіп. — Роби як я кажу, і не сперечайся!
Ключар неохоче підвівся з гнівним виглядом. Філіп сказав:
— Поквапся, чоловіче, інакше я позбавлю тебе твоєї посади, просто тут і зараз!
Він відвернувся від Ендрю та звернувся до Мілія:
— Скільки нарахував?
— Сорок чотири, і Катберт. Одинадцять послушників. П’ять гостей. Усі на місці.
— Подякуємо Господові.
Філіп подивився на вогненне пекло. Йому здавалося дивом те, що всі були живі й ніхто не постраждав. Тут він відчув, як втомився, але був надто схвильованим, щоб сісти та відпочити.
— У сховищі є щось іще, що треба врятувати? — спитав він. — Окрім мощей і скарбниці…
Алан, молодий скарбник, підвівся.
— А що буде з книгами?
Філіп застогнав. Звісно ж, книги! Їх тримали в замкненій шафі в східному клуатрі, поруч із будинком капітулу, де монахи могли брати їх для навчання. Виносити книги по одній було б надто довго й небезпечно. А от кілька юнаків могли б врятувати весь вміст шафи. Філіп подивився навколо. Ключар відправив пів десятка монахів, щоб забрати труну, і вони вже йшли з нею через подвір’я. Філіп обрав трьох молодих монахів і трьох старших послушників і наказав їм іти з ним.
Він пішов назад до пойнятого вогнем собору, адже надто втомився, щоб бігти. Вони пройшли між млином і броварнею та обійшли кухню й трапезну. Катберт Білоголовий і ключар дбали про труну. Філіп повів монахів уздовж проходу між трапезною та дорміторієм і далі — під південну арку й у клуатр.
Він відчув жар вогню. На дверцятах великої шафи з книгами були різьблені зображення Мойсея та Скрижалей Завіту. Філіп наказав юнакам взяти шафу на плечі. Вони понесли її через клуатр до південної арки. Там Філіп зупинився й озирнувся. Його серце сповнилося журби від вигляду зруйнованого собору. Дим послабшав, але полум’я вирувало ще сильніше. Зникли цілі шматки даху. Просто в нього на очах просів дах над середохрестям, і Філіп зрозумів, що той впаде наступним. Почувся громоподібний гуркіт, гучніший за все, що він чув досі, і дах над південним трансептом упав. Філіп відчував фізичний біль від того, немов горіло його власне тіло. За мить стіна трансепта немов випнулася над клуатром. «Вона впаде, допоможи нам, Боже!» — подумав Філіп. Коли мурування стало завалюватися, він усвідомив, що каміння летить в його бік, і розвернувся, щоб тікати. Але не встигнув зробити й кроку, як щось вдарило його в потилицю, і він упав непритомний.
Для Тома ж лютий вогонь, що знищував Кінгзбриджський собор, був світлом надії. Він подивився далі, через моріг, на язики полум’я, що танцювали над руїнами церкви, і на думці в нього було лише одне: тут багато роботи!
Ця думка з’явилась у його підсвідомості, щойно він, заспаний, вийшов із гостьового будинку та побачив слабке червоне жарево у вікнах собору. Увесь цей час, поки він вів ченців у безпечне місце й біг у розвогнену церкву, щоб знайти пріора Філіпа, поки допомагав йому винести труну з мощами святого, його серце заходилося від безсоромного оптимізму.
Тепер, коли він мав хвилинку, щоб усе обміркувати, Томові спало на думку, що він не мав би так беззастережно радіти пожежі в соборі. Але потім розважив, що раз ніхто не постраждав, скарбницю пріорату врятовано, а сам собор однаково був старим і хитким, то чому б не тішитися?
Юні монахи поверталися з важкою книжковою шафою. «Тепер я маю лише переконатися в тому, що мені дадуть цю роботу», — подумав Том. Мить була слушна, щоб поговорити про це з пріором Філіпом.
Але Філіпа не було з монахами, які несли шафу. Вони підійшли до гостьового будинку й опустили шафу долу.
— Де пріор? — спитав їх Том.