Знову почувся радісний гомін. Філіп бачив, що йому вдалося переконати й заспокоїти їх. На початку зборів усі були налякані й збентежені, а тепер стали спокійні та радісні. Філіп додав:
— Брати, які почуваються надто слабкими, будуть звільнені від фізичної праці. А братам, які цілий день працюватимуть із Томом Будівником, даватимуть червоне м’ясо й вино.
Філіп сів. Першим заговорив Ремігій.
— Скільки ми маємо платити Будівникові? — підозріло спитав він.
Ремігій неодмінно став би шукати якийсь підступ.
— Наразі нічого, — відповів Філіп. — Том знає про наші злидні. Він працюватиме за їжу та притулок для себе й своєї родини, доки ми будемо в змозі розрахуватися з ним.
Тут Філіп усвідомив, що це прозвучало дещо двозначно: Том мав працювати безплатно, аж поки пріорат зможе дозволити собі заплатити за його роботу, тож буде винним йому за кожен день роботи, починаючи із цього дня. Не встигнув Філіп пояснити це, як Ремігій знову заговорив:
— А де вони житимуть?
— Я віддав їм гостьовий будинок.
— Вони могли б жити в когось із селян.
— Том зробив нам щедру пропозицію, — нетерпляче відповів Філіп. — Нам пощастило з ним. Я не хочу, щоб він спав серед чиїхось кіз і свиней у той час, як ми маємо вільним пристойне приміщення.
— У цій родині дві жінки…
— Жінка й дівчинка, — зауважив Філіп.
— Добре, одна жінка. Ми не хочемо, щоб у пріораті жила жінка!
Монахи почали тривожно перешіптуватися: їм не подобалося Ремігієве бурчання.
Філіп сказав:
— Нема нічого страшного в тому, що жінка житиме в гостьовому будинку.
— Тільки не ця жінка, — випалив Ремігій і нахнюпився, немов пошкодував про сказане.
Філіп спохмурнів.
— Ти знаєш цю жінку, брате?
— Вона колись жила в наших краях, — неохоче відповів Ремігій.
Філіп був заінтригований. Він уже вдруге бачив, як дружина Будівника викликає якусь загадкову реакцію: Валер’ян Біґо також стривожився, коли побачив її.
Філіп спитав:
— Що з нею не так?
Не встигнув Ремігій відповісти, як заговорив брат Пол, старий монах, що ніс варту на мості.
— Я пригадую, — задумливо сказав він, — як тут жила маленька лісова дикунка. Це було років п’ятнадцять тому. Ось кого вона мені нагадує — це, напевне, та сама дівчинка, тільки вже доросла.
— Подейкували, що вона — відьма, — додав Ремігій. — Не можна пускати в пріорат відьму!
— Я про це нічого не знаю, — так само повільно й задумливо відповів брат Пол. — Будь-яку жінку, яка живе в хащах, рано чи пізно називають відьмою. Плітки не завжди бувають правдивими. Нехай мудрий пріор Філіп вирішує, становить вона загрозу чи ні.
— Мудрість не приходить разом із саном, — процідив Ремігій.
— Не приходить, — повільно мовив брат Пол і додав, дивлячись Ремігію просто в очі: — Часом вона не приходить ніколи.
Ченці гучним сміхом відреагували на це зауваження, ще й з такого несподіваного джерела. Філіп мав удати, що незадоволений. Він плеснув у долоні, закликаючи всіх до тиші.
— Досить! — сказав він. — Це важливе питання. Я допитаю жінку. А тепер повернімося до наших справ. Ті, хто не буде працювати, можуть іти в лазарет, молитися й віддаватися роздумам. Решта — за мною.
Він вийшов із комори, обійшов кухонні будівлі та попрямував через південну арку до трансепта. Кілька ченців відокремилися від них і подалися до лазарету, серед них Ремігій і ключар Ендрю. Філіп подумав, що обидва не здаються немічними, але якби вони пішли з усіма, то, напевне, спричинили б якусь мороку, тому він зрадів їхній відмові від фізичної праці. Більшість монахів рушила за пріором.
Том уже зібрав слуг пріорату й почав роботу. Він стояв на купі каміння на майданчику посеред клуатру зі шматком крейди в руці й позначав каменюки літерою «Т» — своїм ініціалом.
Філіп уперше задумався про те, як переміщувати такі каменюки. Вони були завеликі, і людина не змогла б їх підняти. Пріор перевів погляд і тут-таки побачив відповідь на своє запитання. На землі лежали дві жердини, на які закочували камінь, аж доки той опинявся посередині, перпендикулярно до палиць. Після того двоє робітників бралися за кінці жердин і підіймали каменюку. Напевне, Том Будівник навчив їх цього.
Робота кипіла, до неї була залучена більшість із шістдесяти слуг пріорату. Люди рухалися неспинним потоком, забирали каміння й поверталися назад. Це видовище покращило Філіпів настрій, і він мовчки подякував Господові за Тома Будівника.