Том побачив його та зліз із купи каміння. Перш ніж заговорити до Філіпа, він звернувся до одного зі слуг — кравця, що шив ченцям одяг.
— Покажи ченцям, як носити камені, — розпорядився він. — Дивись, щоб брали лише ті, які я позначив, інакше ця купа розсиплеться та розчавить когось. — Том розвернувся до Філіпа: — Я позначив уже чимало, вони мають роботу на певний час.
— Куди вони їх несуть? — спитав Філіп.
— Ходімо, я покажу. І сам пересвідчуся, чи вони їх правильно складають.
Філіп пішов із Томом. Камені несли до східного кутка монастирського подвір’я.
— Дехто зі слуг має повернутися до своїх звичайних справ, — сказав Філіп, поки вони йшли туди. — Стайничі мусять доглядати коней, кухарі — готувати їжу; хтось повинен збирати хмиз і дрова, годувати курчат і ходити на ринок. Але із цим впорається і половина з них. Крім того, тобі допомагатимуть тридцять монахів.
Том кивнув.
— Цього достатньо.
Вони пройшли повз східну частину собору. Робітники складали ще теплі каменюки під східну стіну огорожі на подвір’ї, за кілька ярдів від лазарету й будинку пріора. Том сказав:
— Треба зберегти старе каміння для нової церкви. Для стін воно не годиться, бо швидко звітриться, а от для фундаменту — цілком. Уламки також треба зібрати: їх можна змішати з вапняним розчином і залити між зовнішньою та внутрішньою стінами, щоб утворити щебеневе полотно.
— Зрозуміло.
Філіп дивився, як Том навчає робітників складати каменюки в стоси, щоб вони не розсипалися. Він уже зрозумів, що Томові знання були для нього незамінні.
Коли Том вдовольнився, Філіп узяв його за руку та повів за північну стіну собору, на цвинтар. Дощ припинився, але надгробки досі були мокрі. Ченців ховали на східному краю цвинтаря, а селян — на західному. Розділова лінія проходила за північним трансептом собору, що тепер лежав у руїнах. Філіп з Томом зупинилися перед ним. З-за хмар вигулькнуло кволе сонце. У світлі дня обвуглені крокви вже не здавалися зловісними, і Філіпові стало соромно через те, що вночі він надумав, ніби бачить там диявола. Він сказав:
— Дехто з монахів не бажає, щоб на території пріорату жила жінка.
На обличчі в Тома з’явився вираз радше напруженості, ніж тривоги: здавалося, він злякався, навіть запанікував. «Він справді кохає її», — подумав Філіп, і поспішно додав:
— Але я не хочу, щоб ви жили в селищі й ділили хату з іншою родиною. Щоб уникнути неприємностей, твоя дружина має бути обачною. Скажи їй не наближатися до ченців, особливо молодих. Якщо вона йде кудись у пріораті, хай закриває лице. І найголовніше — хай не робить нічого, що може породити підозри в чаклунстві.
— Усе буде так, як скажете, — відповів Том. Його голос звучав рішуче, але, схоже, він злякався.
Філіп пригадав, що дружина Будівника була гострою на язик жінкою, ще й собі на умі. Вона могла бурхливо відреагувати на прохання не поводитися підозріло. Однак її родина ще вчора була в злиднях, тож вона, напевне, не вважатиме ці обмеження зависокою ціною за прихисток і безпеку.
Вони рушили далі. Минулої ночі руїна здавалася Філіпові надприродною трагедією, жахливою поразкою сил цивілізації та істинної віри, тяжким ударом по праці всього його життя. Тепер він сприймав це як труднощі, які треба подолати, — так, важкі й навіть приголомшливі, але не надприродні. Його ставлення змінилося переважно завдяки Томові. Філіп почувався неймовірно вдячним йому.
Вони дійшли до західного краю. Філіп побачив прудкого коня, якого сідлали в стайні, і подумав, хто міг кудись збиратись у такий день. Він покинув Тома, який мав намір повернутися в клуатр, і поспішив до стайні, щоб розпитати.
Сідлати наказав один із помічників ключаря, молодий Алан, який врятував скарбницю з будинку капітулу.
— Куди ти збираєшся, сину мій? — спитав Філіп.
— У єпископський палац, — відповів Алан. — Брат Ендрю послав мене по свічки, святу воду та облатки, адже все це згоріло, а без них ми не зможемо відновити служіння.
Це було розумно. Усі запаси зберігались у замкненій скрині на хорах, а вона, звісно ж, згоріла. Філіп зрадів, що ключар був такий зорганізований.
— Добре, — сказав він. — Але зачекай. Якщо ти їдеш у палац, то передай мій лист єпископові Валер’яну.
Лукавого Валер’яна Біґо вже обрали єпископом — завдяки доволі сумнівним маневрам. Але Філіп не міг відмовитися від його підтримки й був зобов’язаний визнати його своїм єпископом.