— Я маю відзвітувати йому про пожежу.
— Так, отче, — відповів Алан, — але я вже маю лист до єпископа від Ремігія.
— Он як! — Філіп здивувався. — «На диво ініціативно як на Ремігія», — подумав він, а вголос сказав: — Добре. Будь обережним, і хай Господь береже тебе.
— Дякую, отче.
Філіп пішов назад до церкви. Ремігій виявився дуже спритним. Куди вони з ключарем так поспішають? Пріор навіть відчув тривогу. Чи лист стосується тільки пожежі, а чи там є щось іще?
Філіп зупинився серед морогу й озирнувся. Він мав повне право забрати лист в Алана та прочитати його. Але було запізно: Алан саме виїжджав у браму, і Філіп міг лише розчаровано подивитися йому вслід. Тієї ж миті дружина Тома вийшла з гостьового будинку з барильцем, де, напевне, була зола з вогнища. Вона пішла до гноївні поруч зі стайнею. Філіп дивився на неї. Її хода була граційною, немов поступ породистої кобили.
Пріор знову подумав про лист Ремігія до Валер’яна. Він ніяк не міг позбутися інтуїтивної, але тривожної підозри, що головний зміст послання стосується не пожежі.
Чомусь Філіп був певен, що в листі йдеться про дружину Тома Будівника.
III
Джек прокинувся з першими півнями. Він розплющив очі й побачив, що Том встає. Хлопчик тихо лежав і слухав, як той мочиться на землю за дверима. Йому кортіло перебратися в теплу улоговинку, яку звільнив Том, і пригорнутися до матері, але Джек знав, що тоді Альфред буде безжально кепкувати з нього, тож залишився на місці. Том повернувся й розбудив сина.
Том з Альфредом допили ель, що лишався з учорашньої вечері, з’їли трохи черствого кінського хліба, а потім пішли. Вони не доїли дещицю хліба, і Джек сподівався, що цей шматочок залишиться, але був розчарований: Альфред, як завжди, забрав хліб із собою.
Альфред цілий день працював разом із Томом. Джек із матір’ю часом ходили в ліс. Мама ставила сильця, а Джек полював на качок із пращею. Усе впольоване вони продавали селянам або келареві Катберту. То було для них єдиним джерелом грошей, адже Томові не платили. На вторговані гроші вони купували тканину, шкіру або лій, і тими днями, коли не ходили полювати, мати робила взуття, сорочки, свічки або шапки, а Джек із Мартою гралися із сільськими дітьми. У неділю, після служби, Том із матір’ю сиділи біля вогнища та розмовляли. Часом вони заходилися цілуватись, і Том запускав руку матері під накидку. Тоді вони виганяли дітей і зачиняли двері. То були найгірші години за тиждень, тому що Альфред зазвичай був не в гуморі й цькував менших.
Але сьогодні був звичайний день, коли Альфред мав працювати від світанку до присмерку. Джек встав і пішов надвір. Було холодно, але сухо. За кілька хвилин вийшла й Марта. На руїнах собору вже юрмилися робітники, які носили каміння, перелопачували уламки, ставили дерев’яні підпірки під хиткі стіни та руйнували ті, що вже марно було рятувати.
Селяни й монахи дійшли згоди, що пожежу спричинив диявол, і Джек іноді навіть забував, що то він підпалив собор. Коли ж зненацька згадував, то страшенно собою пишався. Це був шалений ризик, але йому все зійшло з рук і він врятував родину від голоду.
Ченці снідали першими, і робітникам не давали нічого, доки братія не йшла в будинок капітулу. Цей період очікування був нестерпним для Марти й Джека. Хлопчик завжди прокидався голодним, а ранковий холод тільки підсилював апетит.
— Ходімо на кухонний двір, — покликав він.
Марта охоче кивнула: вона обожнювала Джека, і була згодна на всі його пропозиції.
Підійшовши до кухонних будівель, вони побачили, що брат Бернард, який опікувався пекарнею, пече хліб. Його помічники працювали біля собору, тому він сам носив дрова. То був молодий, але доволі гладкий хлопець, і він рясно пітнів під своєю ношею.
— Ми принесемо вам дров, брате, — сказав Джек.
Бернард скинув свій вантаж біля печі та простягнув Джекові великий кошик.
— Добрі діти, — прохрипів він. — Благослови вас Боже.
Джек схопив кошик, і побіг з Мартою до стосу дров за кухнею. Діти навантажили кошик і понесли його удвох.
Коли вони повернулися, в печі вже горів вогонь, тож Бернард спорожнив кошик просто у вогнище й наказав принести ще. Джекові руки боліли, але живіт болів від голоду ще дужче, тому він знову побіг наповнювати кошик.
Коли вони повернулися вдруге, Бернард викладав на панівку маленькі шматки тіста.
— Принесете ще кошик — дам вам гарячих булочок, — сказав він.
Рот Джека наповнився слиною.
У третю ходку вони наповнили кошик вище країв і потягнули його назад, міцно схопившись за ручки. На подвір’ї діти зустріли Альфреда, який ішов кудись із відром — напевне, набрати води з каналу, що тік морогом із загати біля млина та зникав під землею поряд із броварнею. Альфред іще сильніше зненавидів Джека після того, як хлопець підклав мертву пташку йому в пиво. Зазвичай, коли Джек бачив Альфреда, він розвертався та йшов в інший бік. От і тепер він міркував, чи не краще буде кинути кошик і тікати. Але то було б боягузтвом, і до того ж він відчував запах свіжого хліба з пекарні й був голодний як вовк. Тож він пішов далі, хоча його серце аж заходилося.