Альфред засміявся, коли побачив, як малі удвох силкуються тягнути ношу, яку він завиграшки підняв би сам. Діти старалися обійти його, але він наблизився, штовхнув Джека та збив його з ніг. Джек гепнувся на сідниці й боляче забився спиною. Він випустив свою ручку, і дрова розсипалися. На очах у нього виступили сльози — але то були сльози люті, а не болю. Як несправедливо, що Альфред може чинити так без жодних причин і залишатися непокараним! Джек підвівся й заходився покірно складати дрова в кошик, прикидаючись заради Марти, що йому байдуже до Альфредових вибриків. Діти знов підхопили кошик і рушили до пекарні.
Там на них чекала винагорода. Панівка з булочками охолоджувалася на кам’яній полиці. Коли вони увійшли, Бернард взяв одну, поклав собі до рота й сказав:
— Незлі вийшли. Пригощайтеся. Тільки обережно — гарячі!
Джек із Мартою взяли по булочці. Хлопчик обережно, щоб не обпектися, відкусив, але це було так смачно, що він проковтнув її вмить. Він подивився на панівку. Залишилося дев’ять штук. Він перевів погляд на брата Бернарда, а той усміхнувся йому.
— Знаю, про що ти думаєш, — озвався монах. — Не соромтеся, забирайте.
Джек підняв поділ своєї накидки та поклав туди булочки.
— Віднесемо їх мамі, — сказав він Марті.
— Хороший хлопчик, — зауважив Бернард. — Ну, біжіть.
— Дякую, брате, — промовив Джек.
Вони попрямували до гостьового будинку. Джек радів. Мама буде рада такому частуванню. Йому дуже кортіло з’їсти ще, але він не піддався спокусі: чудово буде віддати їй одразу багато.
На морогу вони знову зустріли Альфреда.
Він уже наповнив відро, повернувся до собору, спорожнив його й тепер знов ішов по воду. Джек вирішив не зважати — він сподівався, що цього разу Альфред не зверне на нього уваги. Але його цінну ношу, загорнуту в поділ накидки, неможливо було приховати, і Альфред знову посунув на них.
Джек радо дав би йому одну булочку, але тоді він забрав би все. Хлопчик побіг.
Альфред швидко наздогнав його, підставив ногу, і Джек полетів шкереберть. Булочки розсипалися по землі.
Альфред підібрав одну, обтер з неї бруд і запхав собі до рота. Його очі розширилися від подиву.
— Свіжий хліб! — сказав він і заходився підбирати решту.
Джек підвівся на ноги, щоб взяти хоч одну, але Альфред дав йому сильного ляпаса, і той знову повалився на землю. Альфред швидко зібрав булочки та пішов геть з набитим ротом. Джек розплакався.
Марта співчутливо дивилася на нього, але він не хотів співчуття: приниження було просто нестерпним. Він пішов, а коли дівчинка побігла за ним, розвернувся до неї та сказав:
— Іди геть!
Вона образилася, але зупинилася й облишила його.
Джек попростував до руїн, витираючи сльози рукавом. Його охопила жага помсти. «Я знищив собор, — подумав він, — і зможу вбити Альфреда».
На руїнах кипіла робота. Джек пригадав, що сьогодні має приїхати якийсь церковний сановник, щоб оцінити пошкодження.
Найбільше Джека злила фізична перевага Альфреда: той міг робити все що заманеться лише тому, що такий кремезний. Обурений Джек пройшовся навколо руїн. Він шкодував, що Альфреда не було в соборі, коли руйнувалися його стіни.
Нарешті він знову побачив свого кривдника. Той був у північному трансепті, збирав лопатою уламки каміння та складав у геть запорошений візок. Біля візка лежала балка з даху, майже непошкоджена: ледь обпалена, хоч і почорніла від кіптяви. Джек потер її пальцем: на ній з’явилася світла смужка. Хлопчикові дещо спало на думку, і він вивів пальцем у кіптяві: «Альфред — свиня».
Дехто з робітників звернув на це увагу. Їх здивувало те, що Джек вміє писати. Якийсь хлопець спитав:
— Що там написано?
— Спитай в Альфреда, — відповів Джек.
Альфред придивився до напису та роздратовано насупився. Джек знав, що він може прочитати хіба що своє ім’я, а решту — ні. Альфред страшенно розізлився.
Він розумів, що то якась образа, але не міг прочитати яка, і це саме собою вже було доволі принизливо. Він мав дуже безглуздий вигляд. Джеків гнів дещо вщух. Хай Альфред кремезний, зате Джек розумніший.