Том заговорив до нього:
— Це ти зробив?
— Він упав з муру, — похмуро відповів Альфред.
— Ти штовхнув його?
— Я гнався за ним.
— Хто це розпочав?
— Джек мене обізвав.
Джек розтулив набряклі губи та промовив:
— Я назвав його свинею, бо він забрав наш хліб.
— Хліб? — перепитав Том. — Де ти взяв хліб до сніданку?
— Нам його дав пекар Бернард. Ми носили йому дрова.
— Ви мали поділитися з Альфредом, — сказав Том.
— Я поділився б.
— Чому ж ти тікав? — спитав Альфред.
— Я ніс його додому, мамі, — запротестував Джек. — А Альфред усе з’їв!
Виховання дітей упродовж чотирнадцяти років навчило Тома того, що в дитячій сварці неможливо визначити, хто правий, а хто ні.
— Ідіть снідати, усі троє, і якщо знову будете битися, в тебе, Альфреде, з обличчям буде те саме, що й у Джека, і це зроблю я. А тепер ідіть.
Діти послухалися.
Том з Еленою повільно пішли за ними. За хвильку Елена спитала:
— І це все, що ти йому скажеш?
Том подивився на неї. Вона досі злилася, але він нічого не міг вдіяти. Том знизав плечима.
— Усе, як завжди: вони обидва винні.
— Томе! Як ти можеш так казати?
— Вони один одного варті.
— Альфред забрав у них хліб. Джек назвав його свинею. Хіба це привід його калічити?
Том похитав головою.
— Хлопці завжди б’ються. Цілого життя забракне, щоб мирити їх. Нехай самі розбираються.
— Так не піде, Томе, — сказала вона з погрозою. — Подивись на обличчя Джека, а потім подивися на Альфреда. Це не просто дитяча бійка. Це жорстокий напад дорослого чоловіка на дитину.
Тома засмутило її ставлення. Альфред був неідеальний, але такий самий був і Джек. Том не хотів, щоб Джек став розніженим улюбленцем їхньої родини.
— Альфред не дорослий, йому лише чотирнадцять. Але він працює, щоб підтримати нашу родину, а Джек — ні. Джек цілий день бавиться, як малюк. Як на мене, він мав би ставитися до Альфреда з більшою повагою. Але він цього не робить, і ти сама це бачиш.
— Мені байдуже! — вибухнула Елена. — Кажи що хочеш, але мій син сильно забився, а міг і скалічитися, і я цього не допущу!
Вона розплакалася та промовила — тихіше, але так само сердито:
— Це моя дитина, і мені боляче дивитися на його рани.
Том співчував їй і хотів заспокоїти, але не збирався здаватися. Він відчував, що ця розмова має стати переломним моментом. Джек усе життя провів з матір’ю, яка надмірно його захищала. Том не хотів поступатися та визнавати, що Джека треба захищати від звичайних ударів повсякденного життя, тому що надалі це створило б для нього нескінченні труднощі. Том знав, що часом Альфред заходить надто далеко, і подумки бажав, щоб він дав Джекові спокій. Але казати таке вголос було не можна.
— Бійки — це частина життя, — сказав він натомість Елені. — Джек має або навчитися приймати бій, або уникати його. Я не можу все життя його захищати.
— Ти міг би захистити його хоча б від свого сина-задираки!
Том зморгнув. Він терпіти не міг, коли хтось звав Альфреда задиракою.
— Можу, але не стану, — сердито відповів він. — Джек має навчитися сам себе захищати.
— Іди під три чорти! — кинула Елена й пішла геть.
Том увійшов у трапезну. Брусована хата, де зазвичай їли робітники, була пошкоджена під час падіння південно-західної вежі, тому тепер їх годували в трапезній, після монахів. Том сів окремо від усіх: він не хотів спілкуватися. Помічник кухаря приніс йому кухоль елю та кілька скибок хліба в кошику. Він умочив хліб в ель, щоб розм’якшити його, та став їсти.
«Альфред — здоровенний хлопець і має забагато енергії», — подумав Том з любов’ю. Він зітхнув над своїм пивом. У глибині душі муляр розумів, що Альфред і справді задирака, але сподівався, що син це переросте. А поки що Том не збирався змушувати власних дітей якось по-особливому ставитися до новенького. Їм і без того довелося багато пережити. Вони втратили матір, були вимушені бродити дорогами й мало не померли з голоду. Він не хотів, щоб у них з’явився ще якийсь тягар. Вони заслужили на поблажливість. Джекові доведеться триматися якомога далі від Альфреда. Він не помре від цього.
Сварки з Еленою завжди засмучували Тома. Вони сварилися кілька разів, зазвичай через дітей, але суперечка вперше зайшла так далеко. Коли обличчя Елени ставало суворим, коли вона вороже дивилася на нього, Том забував, що палко її кохає: вона перетворювалася на гнівну незнайомку, яка вдерлася в його спокійне життя.
Із першою дружиною вони ніколи не сварилися так люто. Коли він згадував Агнесу, йому здавалося, що в них завжди була згода в усіх важливих питаннях, а коли й не погоджувались у чомусь, то не злилися одне на одного. Саме такими мають бути стосунки між чоловіком і дружиною, і Елена повинна второпати, що не може залишатися частиною родини й водночас робити все по-своєму.