— І тому його покарають не так суворо. Власне, його взагалі не каратимуть. Він присягнув на вірність королеві Стефану, і на його участь у змові… не звернули уваги.
— Але до чого тут собор?
Валер’ян встав і підійшов до вікна. Коли він дивився на руїни собору, в його очах промайнула глибока скорбота, і Філіп зрозумів, що єпископові, попри його світське ставлення до всього, не чужа щира побожність.
— Король Стефан у боргу перед нами за поразку Варфоломія. Невдовзі ми з тобою зустрінемося з ним.
— Зустрінемося з королем?! — вигукнув Філіп. Його лякала така перспектива.
— Він спитає, як нас нагородити.
Філіп усвідомив, до чого веде Валер’ян, і аж затремтів від збудження.
— А ми скажемо…
Валер’ян повернувся спиною до вікна й подивився на Філіпа. Його очі яскріли амбітністю, немов дві чорні перлини.
— Ми скажемо, що просимо новий собор для Кінгзбриджу, — промовив він.
Том знав, що Елена зчинить галас.
Вона й без того неабияк сердилася через Джека. Том мав би заспокоїти її. Але звістка про необхідність «покаяння» Елену тільки розпалить. Він хотів би відкласти цю розмову на день-два, щоб дати їй заспокоїтися. Але пріор Філіп сказав, що вона має піти з монастиря до темряви, тож Тому потрібно було поговорити з нею негайно. Філіп розмовляв з ним опівдні, тож Том переказав все Елені за обідом.
Після того як монахи поїли та пішли, вони разом з іншими робітниками вирушили в трапезну. Навколо було багато людей, але Том вирішив, що це, можливо, й непогано: присутність інших може трохи стримати її.
Невдовзі він дізнався, як сильно помилився.
Том намагався подати все поступово. Спершу він сказав:
— Вони дізналися, що ми не одружені.
— Хто їм сказав? — злобно спитала вона. — Якийсь каламутник?
— Альфред. Не вини його — хитрий чернець Ремігій витягнув це з нього. Але ж ми не просили дітей мовчати про це.
— Я не звинувачую хлопця, — вже спокійніше мовила вона. — То що вони кажуть?
Він нахилився над столом і тихо заговорив, сподіваючись, що їх ніхто не почує:
— Вони кажуть, що ти — перелюбниця.
— Перелюбниця?! — гучно перепитала вона. — А ти тоді хто? Ці ченці не знають, що для перелюбу потрібні двоє?
Люди, що сиділи поруч із ними, засміялися.
— Тихіше, — попросив Том. — Вони кажуть, що ми маємо одружитися.
Елена жорстоко подивилася на нього.
— Якби то було все, ти не скидався б на пса, що прошкодився, Томе Будівнику. Розповідай решту.
— Вони хочуть, щоб ти сповідалась у своїх гріхах.
— Лицемірні збоченці, — з огидою процідила жінка. — Самі по ночах мучать одне одному дупи й наважуються звати гріхом те, що робимо ми.
Сміх посилився. Люди покинули свої балачки та стали прислухатися до Елени.
— Розмовляй тихіше, — заблагав Том.
— Певна, вони також хочуть, щоб я покаялася. Хочуть принизити мене. Чого вони хочуть від мене? Ну ж бо, кажи правду. Не можна брехати відьмі.
— Не кажи так! — зашипів Том. — Інакше буде гірше.
— Ну то викладай.
— Ми мусимо рік мешкати порізно, а ти повинна жити в цнотли…
— Сцяти я на це хотіла! — закричала Елена.
Тепер усі дивилися на них.
— І на тебе я сцяти хотіла, Томе Будівнику! — гучно сказала вона й зрозуміла, що опинилася в центрі уваги. — І на вас усіх мені насцяти!
Люди усміхалися. Складно було злитися на неї, адже жінка зашарілася, її золоті очі розширилися — вона була чарівна.
Елена встала.
— Насцяти на Кінгзбриджський пріорат!
Вона стрибнула на стіл, і кімната вибухнула оплесками. Елена пішла по столу. Робітники прибирали миски супу й кухлі пива в неї з-під ніг, сміялися та ставили їх назад, коли вона проходила.
— Насцяти на пріора! — крикнула вона. — Насцяти на підпріора, ключаря, регента та скарбника, всі їхні закони й статути та на їхні скриньки, повні срібних пенні!
Вона дійшла до краю столу. За ним стояв іще один, менший, де хтось читав уголос, коли обідали монахи. На столі лежала розгорнута книга. Елена стрибнула туди.
Раптом Том зрозумів, що вона збирається зробити.
— Елено! — гукнув він. — Прошу, ні…
— Насцяти на статут Святого Бенедикта! — щосили заволала вона, а потім підняла поділ спідниці, присіла напочіпки та помочилася на книгу.
Чоловіки заходилися від сміху, били кулаками по столу, вигукували, свистіли та кричали. Том не знав, чи то через те, що вони поділяли її зневагу до статуту Святого Бенедикта, чи то через те, що прекрасна жінка виставляється напоказ. Її безсоромна вульгарність могла збуджувати, але й відкрите спаплюження книги, яку так шанували ченці, також захоплювало. Хай там як, усі були в захваті від Елени.