— Не засмучуйся так, — сказала вона.
На очах в неї застигли сльози.
— Нічого не вдієш, — відповів Том. — Мені сумно.
— Шкода, що я принесла тобі нещастя.
— Навпаки — шкода, що ти зробила мене таким щасливим. Це боляче, жінко. Боляче, що я був таким щасливим.
Вона схлипнула, розвернулася й мовчки пішла.
Джек і Марта вийшли за нею. Альфред зніяковіло вагався, але також пішов за ними.
Том стояв, витріщившись на стілець, де вона щойно сиділа. «Не може бути, — подумав він. — Це неправда, вона не піде від мене».
Він сів на стілець. Той ще зберігав тепло її тіла — тіла, яке він обожнював. Том насупився, щоб стримати сльози.
Він знав, що вона вже не передумає. Елена ніколи не вагалася: вона приймала рішення й завжди йшла до кінця.
Може, вона колись пошкодує про це.
Том схопився за цей останній клаптик надії. Він знав, що Елена кохає його. Це нікуди не ділося. Минулої ночі вони кохалися так несамовито, немов хотіли вгамувати якусь шалену спрагу. Після того як він задовольнився, вона залізла на нього й продовжувала, цілувала його, немов зголодніла, й ахкала йому в бороду щоразу, коли доходила, аж доки геть знесилила від задоволення. Але вона любила не лише злягатися. Їм просто було добре удвох. Вони розмовляли навіть більше, ніж він розмовляв з Агнесою на початку їхніх стосунків.
«Вона сумуватиме за мною не менше, ніж я за нею, — подумав Том. — Невдовзі, коли її гнів ущухне, а сама вона знову пристосується до старого життя, їй закортить із кимось поговорити, торкнутися міцного тіла, поцілувати чиюсь бороду. І тоді вона згадає про мене».
Але вона горда. Надто горда, щоб повертатися, хай навіть і захоче того.
Він підхопився зі стільця. Треба сказати їй усе, що він має на думці. Том вийшов із будинку. Елена стояла біля брами пріорату та прощалася з Мартою. Том пробіг повз стайню й наздогнав її.
Вона усміхнулася.
— Прощавай, Томе.
Він узяв її за руки.
— Ти колись повернешся? Просто провідати нас. Якби знав, що ти не йдеш назавжди, що я колись іще побачу тебе, хоча б ненадовго, мені було б легше це витримати.
Елена вагалася з відповіддю.
— Благаю тебе.
— Добре, — сказала вона.
— Присягнися.
— Я не вірю у присягання.
— Але я вірю.
— Ну гаразд, присягаюся.
— Дякую.
Він ніжно пригорнув її до себе. Вона не противилася. Він обійняв її, втратив контроль над собою і дав волю сльозам. Нарешті вона подалася назад, і він неохоче відпустив її. Вона пішла до брами.
Тієї ж миті на стайні почувся шум — норовистий кінь бив копитом і хропів. Усі мимоволі обернулися. То був чорний жеребець Валер’яна Біґо, на якого саме збирався сісти єпископ. Він побачив Елену й завмер на місці.
Тоді вона заспівала.
Том не знав цієї пісні, хоча Елена співала часто. Мелодія була неймовірно сумна. Вона співала французькою, але він добре розумів слова.
Том перевів погляд з неї на єпископа. Той стояв переляканий, з розтуленим ротом та виряченими очима, блідий мов смерть. Том був спантеличений: як проста пісня могла так налякати самого єпископа?
Елена гукнула:
— Прощавай, Валер’яне Біґо. Я йду з Кінгзбриджу, але не піду від тебе. Я буду з тобою в твоїх снах.
«І в моїх також», — подумав Том.
Усі завмерли на місці.
Елена розвернулася й узяла Джека за руку. Всі мовчки дивились, як вона йде через монастирську браму та зникає в надвечірньому присмерку.
Частина друга
1136–1137
Розділ 5
I
Після того як Елена пішла, неділі в гостьовому будинку стали дуже тихими. Альфред грав у м’яча з хлопцями із селища — на галявині по той бік річки. Марта скучала за Джеком і грала у свої ігри: збирала овочі, варила юшку та одягала ляльку. Том малював ескізи собору.
Том раз чи два натякнув Філіпові, що той має обміркувати, яку саме церкву хоче збудувати, але пріор не помічав або свідомо ігнорував його натяки. Він мав багато справ. А Том не міг думати ні про що інше, особливо неділями.