Цей точний розрахунок вразив Філіпа.
— Якби ж і мої монахи вміли так само думати наперед і розраховувати, — сказав він. — Тож знадобиться дві сотні фунтів на рік. Не так уже й страшно, якщо подивитися із цього боку.
Він задумався, а Том зрадів: Філіп почав сприймати це як щось здійсненне, а не просто як абстрактний задум.
— Якщо ми зможемо витратити більше, то зможемо й збудувати швидше?
— Атож, — обережно підтвердив Том, який не хотів, щоб Філіп сповнювався зайвого оптимізму, бо то був шлях до розчарування. — Можна залучити шістдесятьох мулярів і зводити всю будівлю одразу, а не рухатися від східної частини до західної. Тоді нам знадобиться вісім-десять років. Але не більше ніж шістдесятьох, бо на будівлі такого розміру вони почнуть одне одному заважати й лише сповільнять роботу.
Філіп кивнув: схоже, він розумів усе з півслова.
— Але навіть із тридцятьма мулярами східну частину можна буде завершити за п’ять років.
— І проводити там служби, і влаштувати усипальницю для мощей святого Адольфія.
— Саме так.
Тепер Філіп справді зацікавився.
— Я думав, минуть десятиліття, перш ніж у нас буде новий собор. — Він проникливо подивився на Тома. — Тобі вже доводилося будувати собори?
— Ні, хоча я проектував і будував менші церкви. Але я кілька років працював на будівництві Ексетерського собору й зрештою став помічником старшого майстра.
— Ти хочеш збудувати цей собор сам, правда ж?
Том вагався. Але з Філіпом краще бути відвертим: він не терпів двозначності.
— Так, отче. Я хочу, щоб ви призначили мене старшим майстром, — сказав він, намагаючись здаватися спокійним.
— Чому?
Том не очікував такого запитання. На те було так багато причин. Тому що він бачив погано збудовані церкви й знав, що здатен зробити краще. Тому що для майстра немає вищої винагороди, ніж можливість застосувати свої вміння — за винятком хіба що кохання з прекрасною жінкою. Тому що це наповнює сенсом людське життя. Якої відповіді очікував Філіп? Пріор, напевне, хотів би почути щось благочестиве. Але Том ризикнув сказати правду.
— Тому що він буде прекрасним, — відповів він.
Філіп якось дивно глянув на нього. Том не розумів, сердиться той чи ні.
— Тому що він буде прекрасним, — повторив Філіп.
Том подумав, що це, напевне, безглуздо, і хотів додати щось іще, але не знаходив слів. Тут він зрозумів, що Філіп не сердиться — він зворушений. Томові слова глибоко вразили його. Нарешті пріор кивнув, немов погодився після роздумів.
— Так. Що може бути ліпшим, ніж створити щось прекрасне на славу Господу? — мовив він.
Том мовчав. Філіп не сказав: «Так, ти будеш старшим майстром», тому він чекав.
Філіп, здавалось, дійшов якогось рішення.
— Через три дні ми з єпископом Валер’яном їдемо до короля у Вінчестер, — сказав він. — Не знаю, що саме на думці в єпископа, але я певен, що він проситиме короля Стефана заплатити за новий Кінгзбриджський собор.
— Сподіваюся, він виконає ваше прохання, — кивнув Том.
— Ми прислужилися йому, — зауважив Філіп із загадковою усмішкою. — Тож він мав би віддячити нам і допомогти.
— А якщо допоможе? — спитав Том.
— Гадаю, Господь послав тебе сюди недарма, Томе Будівнику, — сказав Філіп. — Якщо король Стефан обдарує нас грошима, ти зможеш будувати собор.
Настала Томова черга зворушитися. Він не знав, що сказати. Справдилося бажання всього його життя, хоч і умовно: усе залежало від того, чи захоче король допомогти Філіпові. Він кивнув на знак того, що приймає його обіцянку та пов’язану з нею невизначеність.
— Дякую, отче, — промовив він.
Пролунали вечірні дзвони. Том потягнувся по свої ескізи.
— Вони тобі потрібні? — спитав Філіп.
Том подумав, що було б незайвим залишити їх у пріора. Вони б постійно нагадували Філіпові про собор.
— Ні, не потрібні, — відповів він. — Усе це в мене в голові.
— Добре. Хай краще залишаються тут.
Том кивнув і пішов до дверей.
Тут він подумав, що якщо не запитає про Агнесу зараз, то, мабуть, уже ніколи не наважиться. Обернувся.
— Отче!
— Так?
— Моя перша дружина… Її звали Агнеса… Вона померла без священника й похована в неосвяченому місці. Вона не грішила, просто… так уже склалося. Я от що подумав: часом людина будує церкву або засновує монастир у надії, що в потойбічному житті Господь пригадає її вчинок. Як думаєте, мій ескіз зможе захистити душу Агнеси?
Філіп насупився.
— Господь просив Авраама віддати в жертву свого єдиного сина. Богові більше не потрібні криваві жертви, адже жертва за гріхи була принесена раз і назавжди. Але наука, яку треба засвоїти з історії про Авраама, полягає в тому, що Господь вимагає від нас найціннішого. Цей собор — то найкраще, що ти можеш запропонувати Богові?