Її манери свідчили про родовитість, але навіть людям високого походження не дозволено погрожувати монахам.
— Скажи Метью, щоб забрав руки від пріора Кінгзбриджського, інакше пошкодує, — спокійно відповів Філіп.
Його відпустили. Він обернувся й побачив тендітного чоловіка приблизно свого віку. Схоже, Метью підкрався до нього із вбиральні.
Він розвернувся до дівчини. На вигляд їй було років сімнадцять. Попри свій гонор, вона була вдягнена в лахміття. Поки Філіп роздивлявся її, відкинулося віко скрині, що стояла біля стіни позаду неї, і звідти виліз боязкий хлопець-підліток. Він тримав у руці меч. Філіп не міг зрозуміти, чи він там вичікував, чи ховався.
— А ти хто така? — спитав пріор.
— Я — донька графа Ширингського, моє ім’я Алієна.
«Донька, — подумав Філіп. — Я і гадки не мав, що вона досі живе тут». Пріор подивився на хлопця. Тому було років п’ятнадцять, і він нагадував дівчину, якщо не зважати на кирпатий ніс і коротке волосся. Філіп питально звів брову.
— Я — Річард, спадкоємець графства, — промовив хлопець ламким юнацьким голосом.
Чоловік, що стояв позаду Філіпа, сказав:
— Я — Метью, домоправитель замку.
Філіп зрозумів, що ця трійця ховається відтоді, як графа Варфоломія схопили. Домоправитель дбав про дітей: схоже, він мав запас їжі або ж приховав якісь гроші. Філіп звернувся до дівчини:
— Я знаю, де ваш батько, а от куди поділася ваша мати?
— Померла багато років тому.
Філіп відчув докір сумління. Діти фактично осиротіли, і він був частково причетним до цього.
— Хіба ви не маєте родичів, які про вас подбали б?
— Я маю доглядати замок, доки батько повернеться, — відповіла дівчина.
Філіп зрозумів, що вони живуть в уявному світі. Алієна поводилася так, немов і досі належала до заможної та впливової родини. Але тепер, коли її батько опинився в неволі та в немилості, вона стала просто дівчиськом, а хлопець нічого не успадкує. Граф Варфоломій ніколи не повернеться в цей замок, хіба що король захоче повісити його тут. Пріорові було шкода цю дівчину, але водночас його захоплювала сила волі, що давала їй змогу підтримувати свою фантазію та переконливість, щоб змусити двох інших людей повірити в неї. «Вона могла б стати королевою», — подумав Філіп.
Надворі почувся стукіт копит: кілька коней їхали мостом. Алієна спитала у Філіпа:
— А ви навіщо сюди приїхали?
— Я маю тут декого зустріти, — відповів Філіп.
Він розвернувся й пішов до дверей, але шлях йому перегородив Метью. Мить вони стояли, дивлячись один одному в очі. Усі четверо людей в кімнаті завмерли. Філіп подумав, чи не хочуть вони його зупинити. Але домоправитель відступив.
Філіп вийшов. Він підняв поділ сутани й побіг гвинтовими сходами униз. Аж раптом почув кроки за спиною — його наздогнав Метью.
— Не кажіть нікому, що ми тут, — попросив він.
Філіп побачив, що Метью розуміє їхню безнадію.
— Довго ви збираєтесь тут переховуватися? — спитав він.
— Стільки, скільки зможемо, — відповів домоправитель.
— А коли вам доведеться піти, що робитимете тоді?
— Я не знаю.
Філіп кивнув.
— Я збережу вашу таємницю, — сказав він.
— Дякую, отче.
Філіп перетнув припалу пилом залу й вийшов надвір. Подивившись униз, він побачив єпископа Валер’яна та ще двох вершників, які зупинили своїх коней поруч із ним. Валер’ян був у важкій накидці, підбитій чорним хутром, із чорним хутряним каптуром. Він глянув угору, і його бляклі очі зустрілися з Філіповими.
— Мілорде єпископе, — шанобливо промовив Філіп і зійшов униз драбиною. Образ невинної дівчини досі стояв у його уяві, і він мотнув головою, щоб його позбутися.
Валер’ян зліз із коня. Філіп побачив, що його супроводжують ті самі люди: Дін Болдвін і солдат. Він кивнув їм, а тоді став на коліна й поцілував Валер’янову руку.
Валер’ян прийняв його шанобливість, але не став нею впиватися й за мить забрав руку. Він любив саму владу, а не її атрибути.
— Ти тут сам, Філіпе? — спитав Валер’ян.
— Так. Пріорат у злиднях, і супровід для мене — то зайва розкіш. Коли я був пріором лісового скиту Святого Йоана, то завжди їздив без супроводу, і досі живий.
Валер’ян знизав плечима.
— Ходімо зі мною, — сказав він. — Я дещо тобі покажу.
Він пішов подвір’ям до найближчої вежі. Філіп рушив за ним. Валер’ян увійшов у двері й підійнявся сходами. Під низькою стелею юрмилися кажани, і Філіп пригинався, щоб не зачепити їх головою.
Вони піднялися на верхівку вежі та стали біля зубчастої стіни, роздивляючись землі навколо.