Він прокинувся на світанку, відвідав ранкову службу й поснідав у трапезній. Монахи пили міцне пиво з білим хлібом: то був заможний монастир. Після сніданку, коли ченці зібралися в капітулі, Філіп пішов у єпископський палац — гарну кам’яницю з великими вікнами, розташовану серед оточеного парканом саду.
Валер’ян був певен у тому, що єпископ Генріх підтримає його зухвалу оборудку. Генріх мав такий вплив, що за його сприяння вона цілком могла завершитися успішно. Мало того, що Генріх Блуаський був молодшим братом короля та мав більше за будь-кого зв’язків серед священнослужителів Англії, він ще й як абат заможного Гластонберійського монастиря володів неабиякими статками та готувався стати наступним архієпископом Кентерберійським. Впливовішого союзника годі було й уявити. Філіп подумав, що його сподівання цілком можуть справдитись і король допоможе їм звести новий собор. Ця надія змусила його серце битися швидше.
Управитель сказав Філіпові, що єпископ Генріх навряд чи з’явиться до пізнього ранку. Пріор надто хвилювався, щоб повертатись у монастир, і вирішив прогулятися найбільшим містом, яке він досі бачив.
Єпископський палац стояв у південно-східній частині міста. Філіп пішов уздовж східної стіни, через подвір’я ще одного монастиря — абатства Діви Марії — й опинився в районі, де, схоже, обробляли вовну та шкіру. Тут і там цю місцину перетинали невеличкі струмочки. Придивившись, Філіп зрозумів, що то штучні канали, які відводять воду з річки Ічен у місто, де її використовують для чиньби шкур і промивки вовни. Такі ремесла зазвичай облаштовували по берегах, і Філіп дивувався винахідливості людей, які змогли повернути річку до своїх майстерень замість будувати їх біля води.
Попри те що у Вінчестері працювало багато ремісників, він був тихшим і менш людним за будь-яке інше місто, що його бачив Філіп. Солсбері або Герефорд, задушені мурами, нагадували гладуна в затісній туніці: будинки стояли надто близько один до одного, подвір’я були замалі, ринкова площа — надто залюднена, а вулиці завузькі. Люди й худоба змагалися за місце так, що, здавалося, щомиті може зчинитися бійка. А от Вінчестер був такий великий, що місця вистачало всім. Поступово Філіп зрозумів, що цим треба завдячувати перпендикулярному розташуванню вулиць. Вони були здебільшого прямі й перетиналися під прямим кутом. Він не бачив такого раніше. Схоже, місто будували за планом.
У місті були десятки церков усіх форм і розмірів, одні з дерева, інші з каменю, і кожна обслуговувала свій окіл. Тільки заможне місто могло дозволити собі таку кількість священників.
Коли Філіп ішов Різницькою вулицею, його мало не знудило. Він іще не бачив стільки сирого м’яса в одному місці. Кров текла з яток просто під ноги покупцям, де снували гладкі пацюки.
На півдні, навпроти старого королівського палацу, Різницька приєднувалася до Головної вулиці. Філіпові розповіли, що королі не жили там, відколи в замку збудували новий донжон, але королівські монетники й досі карбували срібні пенні в підземеллі палацу, під захистом грубих стін і брами із залізними ґратами. Філіп трохи постояв біля ґрат, спостерігаючи за іскрами, що летіли з-під молотів, які били по формах. Він був у захваті від величезного багатства, що кувалося просто в нього на очах.
Тут зупинився не він один. Безсумнівно, це видовище притягувало всіх гостей Вінчестеру. Молода жінка, що стояла поруч, всміхнулася Філіпові, і він усміхнувся у відповідь. Вона сказала:
— За пенні можеш робити що захочеш.
Він не зрозумів, що вона має на увазі, і знову невпевнено усміхнувся. Вона розгорнула накидку, і Філіп, на свій жах, побачив, що під нею жінка зовсім гола.
— Усе, що хочеш, — за срібний пенні, — повторила вона.
Він відчув слабкий напад хіті — то була немов примара чогось давно забутого — і зрозумів, що перед ним повія. Зніяковівши, Філіп зашарівся, розвернувся й швидко пішов геть.
— Не бійся, — гукнула вона. — Я люблю голені голови!
У спину йому вдарив її глузливий сміх.
Збуджений і збентежений, Філіп повернув із Головної вулиці в провулок і опинився на ринковій площі. Над ятками височіли вежі собору. Він поспішив далі, проштовхуючись серед людей, глухий до закликів торговців, і невдовзі опинився біля монастирського подвір’я.