Впорядкований спокій церковних володінь був для нього немов прохолодний вітерець. Він зупинився біля цвинтаря, щоб зібрати думки докупи. Філіп відчував одразу і сором, і гнів. Як вона посміла зваблювати чоловіка в чернецькій сутані? Очевидно, впізнала в ньому нетутешнього… Чи могло бути так, що ченці з далеких монастирів зверталися по її послуги? Тут він усвідомив, що так усе й було. Монахи грішили так само, як і звичайні люди. Його просто шокувала безсоромність цієї жінки. Видіння її оголеного тіла залишалося з ним — так само, як вогник свічки, якщо довго на нього дивитися, жевріє під повіками, навіть коли заплющуєш очі.
Він зітхнув. То був ранок яскравих видовищ: штучні струмки, пацюки в різницьких рядах, купи щойно викарбуваних пенні й насамкінець жіночі принади. Він знав, що ці образи ще певний час будуть ввижатися йому та заважатимуть його роздумам.
Філіп пішов у собор. Він почувався нечистим, щоб стати на коліна й молитися, але сам шлях через наву до південного виходу, як йому здалося, дещо очистив його. Він пройшов подвір’ям пріорату й подався в єпископський палац.
На першому поверсі розташовувалася каплиця. Філіп підійнявся сходами й увійшов усередину. Слуги та молоді клірики стояли або сиділи на лавах уздовж стіни. У дальньому кінці приміщення за столом були Валер’ян і єпископ Генріх. Управитель зупинив Філіпа та сказав, немов Філіп сам того не бачив:
— Єпископи снідають.
— Я приєднаюся до них, — відповів Філіп.
— Раджу зачекати, — зауважив управитель.
Філіп подумав, що той прийняв його за звичайного монаха.
— Я Кінгзбриджський пріор, — сказав він.
Управитель знизав плечима та відступив.
Філіп наблизився до столу. Єпископ Генріх сидів на чільному місці, а Валер’ян — праворуч від нього. Генріх був широкоплечим коротуном із суворим обличчям. Він був приблизно того самого віку, що й Валер’ян, — на рік-два старший за Філіпа, тобто мав не більше ніж тридцять. Однак, на відміну від смертельно блідого Валер’яна та маслакуватого Філіпа, він мав пишну статуру й грубі кінцівки завзятого їдця. Очі в єпископа були пильні й розумні, на обличчі немов назавжди застиг рішучий вираз. Наймолодший із чотирьох братів, він, певно, все життя здобував своє з боєм. Філіп з подивом відзначив, що Генріхова голова поголена — знак того, що він колись дав чернечі обітниці й досі вважав себе монахом. Але він не носив одягу з домотканої матерії — навпаки, єпископ був одягнений у розкішну сутану з фіолетового шовку. Валер’ян під своєю звичайною чорною сутаною мав білосніжну сорочку з лляного полотна. Філіп зрозумів, що вони обидва причепурилися для аудієнції в короля. Єпископи їли холодну яловичину й пили червоне вино. Філіп зголоднів після прогулянки, і рот його наповнився слиною.
Валер’ян звів очі, побачив Філіпа, і на його обличчі промайнув вираз незадоволення.
— Доброго ранку, — привітався Філіп.
Валер’ян звернувся до Генріха:
— Це мій пріор.
Філіпові не хотілося, що його представляли як Валер’янового пріора. Він сказав:
— Я — Філіп Гвінедійський, Кінгзбриджський пріор, мілорде єпископе.
Він чекав, що єпископ простягне руку з перснями для поцілунку, але Генріх лише пробурмотів: «Чудово», і набив рота яловичиною. Філіп стояв зніяковілий. Невже його не запросять присісти?
Валер’ян промовив:
— Ми невдовзі приєднаємося до тебе, Філіпе.
Філіп зрозумів, що його випроваджують. Він розвернувся, почуваючись приниженим, і повернувся до тих, хто стояв біля дверей. Управитель, який намагався зупинити його, подивився на нього, немов наголошуючи: «Що я тобі казав?».
Філіп став осторонь від інших. Цього разу він чомусь засоромився своєї заплямованої коричневої сутани, яку не знімав день і ніч от уже пів року.
Бенедиктинці фарбували своє вбрання в чорне, але Кінгзбриджський пріорат давно відмовився від цього, щоб зберегти гроші. Філіп завжди вважав, що вишуканий одяг — це марнотратство, негоже для духовної особи будь-якого положення, але тепер він зрозумів його доцільність. З ним би не повелися так зневажливо, якби він був одягнений у шовк і хутро.
«Але хай там як, монах має бути скромним, — думав він, — і це на користь моїй душі».
Єпископи встали з-за стола й попрямували до дверей. Прислужник подав Генріхові пурпурну мантію, оздоблену тонкою вишивкою та облямовану шовком. Коли єпископ надівав її, він сказав:
— Тобі сьогодні не доведеться багато розмовляти, Філіпе.
Валер’ян додав:
— Залиш розмови нам.
— Залиш розмови мені, — промовив Генріх із ледь помітним наголосом на останньому слові. — Якщо король поставить вам запитання-друге, відповідайте просто й не старайтеся занадто справити враження. Він зрозуміє, що вам потрібен новий собор, без сліз і ридань.